Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Навіть жаданий відпочинок тіла, такий дорогий, попервах безцінний після виснажливих років безперервної важкої праці, почав обтяжувати. Неспокій, хвилювання, очікування оселилося в кожному серці. Хотілося прогнати, мов докучливого комара, та він дзижчав і дзижчав над самим вухом, не вгаваючи, щодень гучніше.
Те, що у перші дні здавалося проривом, перемогою — радіо, листівки на повітряних зміях, навіть повітряна куля з гаслом повстання — поступово стало звичайним. «Бои местного значения» — так називалося колись у зведеннях з фронтів те, що відбувалося зараз у «Степлагу».
— Послухайте, дівчата, чого вони тягнуть? Вже вирішували б щось — або туди, або сюди! — зірвалася якось Катерина, втративши терпець.
— Вирішать, Катрусю, на все треба часу, — заспокоювала Орися, хоч у самої сиділо на язиці те саме — коли ж воно вже розв’яжеться!
— На що треба часу? Адже основні наші вимоги вже прийнято! Звільняють малолітніх — от вас із Катериною, наприклад, Олю Лядську. Знімуть ґрати, номери. Чого вам іще треба? — висловлювала уголос занепокоєння Ганна Рамська.
— Ганю, то тебе Юрій намовляє, от звідки вітер дме. він не розуміє наших ідей, не сприймає, у нього — своє. А ти ж — наша дівчина, західнячка! Чого нам треба? Звільнення! Свободи нам треба! — перекинула через плече косу Аня Людкевич, колишня студентка Львівського університету.
— Так он вона, наша свобода, зовсім скоро уже! Кілька місяців лишилося! А якщо із заліками — то ще менше! А ви... ви тільки усе псуєте! Навішають нам усім нові терміни. От побачите!
У душі кожен розумів справедливість цих слів. Навішають! Що їм варто? На яке правосуддя сподіватися?
— Скоріш би вже...
— Слава Ісусу Христу! Чого сперечаєтеся, дівчата? — підійшов до них священик Василь Куцах. він правив у селі Йосипові, на Стрийщині, рідному селі Параски Дзібчак.
— Слава навіки! Ви , мабуть, Параску розшукуєте, отче? Я зараз гукну! — Катерина побігла на розшуки.
— То в чім суперечка? — усміхнувся отець.
— Та ми... Тут Ганя... — Орися не зразу знайшла слова.
— Не одна Ганя так думає. І в чоловічій зоні чимало людей, які не розуміють, навіщо ми повстали. Ходімо зі мною, покажу вам внутрішню тюрму. Може, стане зрозумілішим.
Задихавшись, прибігла Параска.
— Ходіть з нами, дівчата!
Ганна Рамська з ними не пішла, повернулася до свого Юрія.
— Отак завжди, хто не хоче бачити — гірший за сліпого, — зітхнув услід отець Василь і повів дівчат у чоловічу зону.
Тюрма у тюрмі. Підземелля. Крихітні камери, в яких ні стати на повен зріст, ні випростатися лежачи. Дошка, на якій можна тільки лежати, підкуливши ноги і майже обійнявши парашу, що стоїть впритул. Камери трохи більші, без вікон, лише ґрати угорі, крізь які пробивається світло та хоч якийсь ковток повітря. На стінах — патьоки крові, не свіжої, засохлої...
Отут сиділи ті, хто порушив режим. Чи їм здалося, що порушив... Звідси ми визволили наших хлопців у перші дні повстання. Кузнєцова, Слученкова. Хіба не варто було?
— Тут загинув наш друг, таборовий поет Михайло Іван-ців, — зітхнув отець.
— Ходімо звідси, отче, дихати нічим! — Орися майже бігла. Згадався льодовий карцер на Воркуті, синя зірка у віконці, крига на підлозі...
На виході їх перепинили хлопці з металевими прутами та списами, викуваними з ґрат на вікнах, — варта.
— Що ви тут робите?
— Показував дівчатам підземну тюрму. Хай бачать, хай знають, проти чого ми повстали, — пояснив отець Василь.
— Хто це, отче? — не йняла віри Катерина. — Хто ці люди? Хіба ця тюрма не зачинена?
— Проходьте, дівчата, не затримуйтесь. І не питайте зайвого! — випровадив їх чоловік зі списом. — Тут зачинено ворогів нашого повстання! Зрадників!
— Господи, і тут вороги, і тут зрадники... — прошепотіла Катерина. — Що це, Орисю?
— Я не знаю, Катрусю, не знаю... — Орися вибігла на поверхню, глянула у синє небо. Після підземного мороку, після запаху крові й смерті у підвалі воно здавалося намальованим, несправжнім. І сонце світило, мов прожектор. І спека видавалася штучною, мов розпалено велетенську піч.
Невже це все може повернутися — ці підвали, кров на стінах, передсмертні зойки? Невже реальність — саме цей пекельний морок, а сонце, світло, небо — лише декорації для людей на волі, отого радянського народу, що живе штучними веселощами «будней велікіх строек»? Невже й сонце над цією «страною советів» світить за наказом «вождя і вчителя»? І згасає за його ж наказом... А справжнє життя — у підвалах, за стінами, невидиме, сховане, і тому його начебто й немає для тих, хто не хоче бачити...
— Ходімо звідси, Катрусю. Ходімо! — рвалася до сонця Орися.
— Що це значить, отче? — не йняла віри побаченому Катерина. — Чому вони тримають тут когось? Яких зрадників? Хіба ми всі тут не рівні? Хіба ми можемо катувати своїх же братів?
— Мабуть, кожна революція повинна захищати себе, — зітхнув священик, і сам не менше вражений побаченим. — Тюрмою керує Віктор Ус, Рябов, колишній кримінальник. він уявляє собі порядок саме так...
— Але чим ми тоді кращі за них? — не вгавала Катерина.
Отець не знайшов відповіді.
— Життя жорстоке. Не всі люди живуть за законом Божим.
Дівчата поверталися у свою зону приголомшені двічі.
І хмарка, що висіла десь далеко, маленька і пухнасто-невинна, погустішала й рушила ближче.
Не все так просто...
Бсе не тільки непросто, а ще складніше, ніж нам здається...
— Коли і чим усе це скінчиться? — висіло на язиці в кожного. І кожен чекав щасливого кінця страшної казки.
