Останні орли - Михайло Петрович Старицький

А якщо Петро дiзнається, де вона, то прибуде сюди за нею… Коли? Тижнiв через два! Вона ще хвора, є час… Але якщо тiтка бреше? Якщо вона вирвала перли в Естерчиної матерi? Нi, нi! Тодi б вона так i сказала, навiщо потрiбна була б їй ця брехня? Так, так! Адже ж i сама жебрачка хотiла збути перли якому-небудь скупниковi. Одне тiльки дивує: чому тiтцi не спало на думку, що їх могла вкрасти Естерчина мати?»

Розмова з тiткою переконала Сару, що на жебрачку нiхто й не подумав.

«Отже, є ще надiя, що Петро одержить звiстку i примчить за нею. О господи, ти недаремно врятував мене од смертi! Ще можна сподiватися, ще можна жити…»

Полегшене зiтхання вирвалося з грудей Сари. Радiснi сльози покотилися з її очей по худому пожовклому обличчю.

У цю щасливу мить дiвчина забула про все на свiтi, а яструбиний тiтчин погляд крадькома уважно стежив за бiдолашною жертвою.

Коротка розмова й душевне хвилювання так стомили ще кволий Сарин органiзм, що вона одразу ж поринула в глибокий сон. Вiд того дня Сара почала швидко одужувати, — видно було, що якесь внутрiшнє збудження, якийсь внутрiшнiй вогонь освiтлює дiвчину i наповнює її єство почуттям невимовного блаженства.

Рухля гордо позирала на всiх довкола, немов бажаючи сказати: ось наслiдок мого лiкування.

Вона подвоїла свої турботи про Сару й зовсiм заспокоїла її тим, що батько дав слово не силувати дочку й не чiплятися до неї з шлюбом, аж поки вона зовсiм не одужає i поки в усьому краї не настане мир та спокiй. Одне ще тiльки палке бажання лишалося в дiвчини: за всяку цiну побачити Естерчину матiр.

Через тиждень Сара пiдвелася з постелi, але надвiр її ще не пускали.

«Чи ходить жебрачка, як i ранiше, по шерсть, чи нi?» — весь час мучив дiвчину сумнiв.

Однак спитатися про це в Рухлi чи Ривки вона побоювалась, щоб не накликати на жебрачку пiдозри, тому вирiшення болючого питання мусила вiдкласти до того часу, коли їй знову дозволять виходити надвiр.

Днiв через два сама Рухля запропонувала небозi провiтритись, i як же зрадiла дiвчина, коли, ледь переступивши порiг хати, побачила Естерчину матiр, що розвiшувала в глибинi двору шерсть! Вiд хвилювання Сара мало не впала, та Рухля вчасно пiдтримала її.

— Ой, он! Яка ж ти ще квола! — промовила стара, похитуючи головою. — Ну, йди ж, сядь он там, проти сонечка! Гершду, — махнула вона рукою у бiк жебрачки, — iди сюди, одведи Сару до тiєї лавочки, а я побiжу винесу лiки.

Жебрачка кинулася виконувати наказ своєї панi i, обнявши дiвчину за стан, обережно повела її до лавочки.

— Паннуню люба! Жива, здорова! Ой вей, ой вей! I як таке зробити! Така гарна, така багата! — жебрачка зацмокала губами.

— Стривай, стривай! — Сара мiцно стисла їй руки i, озирнувшись, уривчасто прошепотiла:

— Поїхав? Послала??

— Поїхав! Ой вей мiр! Скiльки я страху набралася, коли знайшли тi перли у Янкеля! Їх бiн аїд, i для рiдної дочки не зробила б такого вдруге! Змилосердився господь, якось заслiпив очi панi Рухлi!

— Знаю, знаю! — нетерпляче перебила її дiвчина. — А як посланець?

— Вернувся!

— Вернувся?! — мимоволi скрикнула Сара. — Ну що ж, що? — вiд хвилювання голос дiвчини урвався, вона вхопила жебрачку за руку i впилася в її обличчя сповненим жагучого нетерпiння поглядом. — Ну й що ж?

— Парубка того не застав, каже, що бачив якогось батюшку, котрий там живе, та ще батька того парубка, старого титаря, i що вони йому, той батюшка i той титар, сказали, що парубок пiшов до гайдамакiв, але що незабаром повернеться й тодi вони йому скажуть про твого листа, а вiн зробить усе, що тiльки можна… I ще сказали, щоб ти надiялась i ждала.

— Боже мiй, господи! — Сара майже впала на лавку, й радiснi, щасливi сльози ринули з її очей.

В цю мить на порозi з’явилася Рухля iз склянкою лiкiв у руках.

— Що це? Ти плачеш? — вигукнула вона, кидаючи суворий, пiдозрiлий погляд на жебрачку. — Гершду! Чи не ти, стара голодранко, наговорила чогось лихого Сарi? — Рухля швидко пiдiйшла до дiвчини.

— Щоб я так своїх дiтей здоровими бачила, щоб я так собi здоров’я бажала… — забелькотiла перелякана жебрачка.

— Нi, нi! — перебила її Сара й звела на тiтку повнi слiз очi, що iскрилися щастям. — Вона не винна, вона менi нiчого не казала, просто… повiтря таке… сонце, ох, як хороше жити!

Рухля ще раз iз пiдозрою глянула на жебрачку, i по її тонких губах майнула хитра посмiшка:

— От бачиш, дочко моя, а ти що зробити хотiла? Тепер, либонь, дякуватимеш старiй тiтцi, що вирвала тебе з лап смертi.

— Довiку, до смертi! — Сара схопила тiтчинi руки й почала їх палко цiлувати. В Рухлi пiд гачкуватим носом знову майнула ледь помiтна усмiшка.

— Ну от i слава богу! — сказала вона, ласкаво гладячи Сарину голову. — Випий же цих лiкiв, щоб швидше очуняти. А ти вже йди додому! — милостиво обернулася Рухля до жебрачки. — Приготуй собi щось до шабашу!

З того дня сили дiвчини почали вiдновлюватися з дивовижною швидкiстю; радiсть i надiя настiльки переповнювали її серце, що iнодi Сарi здавалося — вона задихнеться вiд Їхнього бурхливого напливу. I Гершко, й Рухля ставились до дiвчини дуже ласкаво i хоча ще рiдко випускали з хати, але вже й не стежили за нею так невсипуще, як досi; про жениха, про весiлля не згадувалось анi словом.

Сп’янiла