Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Це слово було їй добре знайоме — кiлька разiв вона туди їздила з батьком у гостi до старого Лейби i дорогу вiд Кирилiвки до Малої Лисянки знайшла б i зараз; якщо виявиться, що в Кирилiвцi все спокiйно i вони справдi зупиняться вiдпочити у шинкаря, то, можливо, їй пощастить утекти вiд батька, а вiн, зважаючи на таке тривожне становище в краї, звичайно, не кинеться навздогiн за нею! Ох, коли б у Кирилiвцi все було гаразд!
Сара заломила пiд хусткою руки й застигла в безмовнiй молитвi. «Невже господь не захоче простягти їй руку порятунку? Нi! Нi! Тiльки треба вiрити й надiятись, i, може, завтра надвечiр вона буде в Малiй Лисянцi».
Дiвчина почала озиратися на всi боки, намагаючись вiдгадати, в якому напрямi мала бути Кирилiвка. Нарештi її гострий погляд помiтив удалинi ледь помiтний пагорок, на якому чорнiли двi тоненькi рисочки.
— Батьку, батьку! — вигукнула Сара. — Прав туди, он на ту могилу!
— А ти звiдки знаєш? — Гершко з подивом i пiдозрою озирнувся на дочку.
— Я пам’ятаю, пам’ятаю, коли ми їздили до Лейби, то завжди там годували коней; на могилi ростуть двi тополi, а внизу є маленька криничка й гайок.
— Вона каже правду! — мовила Ривка Гершковi, який усе ще неприязним, пiдозрiливим поглядом дивився на Сару.
— Що ж, ребе Гершку, якщо й Ривка пам’ятає, то повертай туди! — рiшуче сказала Рухля.
Гершко знов засмикав вiжками, й конi повернули в той бiк, куди показала Сара. За пiвгодини вони добралися до могили, на котрiй, як i говорила дiвчина, росли двi тополi, а внизу дзюрчав невеликий струмок. А ще через годину на обрiї з’хвтллас.я смужка зелета, серед якої очг подорожнiх почали незабаром розрiзняти й крила вiтрякiв.
— Кирилiвка, Кирилiвка! — радiсно вигукнула Сара.
Село розкинулося на рiвнинi, так що здалеку видно було тiльки вузьку смугу зеленi.
Гершко зрадiв i, жваво пiдганяючи коней, подався навпростець, щоб iще до заходу сонця приїхати в Кирилiвку.
До села зоставалося не бiльше пiвверсти, коли Гершко несподiвано зупинив коней.
— Ой вей мiр! — застогнав вiн. — Далi їхати небезпечно, здається, село горить… Он, бачте, дим стелеться… Невже гайдамаки?! — i вже хотiв круто повернути коней назад.
— Стривай, стривай! — закричала Рухля. — Треба роздивитися! — вона стала на возi, приклавши руку до очей.
— Ох, який же ти полохливий, ребе Гершку: та хiба ж, коли горить село, дим так стелеться? Вечерю готують селяни, он що! А гайдамакiв тут iще не було, — сказала стара, знов вмощуючись на возi. — Якби були, то витоптали б хлiба, а вони, хвалити бога, он якi колосистi!
Гершко мовчки погодився з Рухлею i погнав коней до Кирилiвки.
Незабаром в’їхали в село, i вiз покотив безлюдними вулицями. Коли нараз перед очима подорожнiх постало страхiтливе видовище: посеред майдану стояв ряд паль, на яких сидiли вже мертвi ляхи.
Тут же поряд, у калюжах кровi, лежали купи порубаних тiл, серед яких можна було розпiзнати i хлопiв, i ляхiв, i євреїв. Собаки шматували теплi ще трупи. Побачивши непроханих гостей, вони пiдводили скривавленi морди й глухо гарчали, та не лишали своєї трапези.
Вiд хат, що оточували майдан, тепер зосталися тiльки купи попелу, який густо курiв, розстилаючи над страшним кладовищем смердючий, задушливий дим. Завдяки безвiтрянiй погодi пожежа не перекинулася далi.
Гайдамаки, очевидячки, залишили село зовсiм недавно: Сара навiть виразно чула чийсь тихий стогiн, який долiтав iз купи спотворених тiл. Вiд їдкого запаху теплої кровi в дiвчини запаморочилась голова.
У цей час два пси, вчепившись в один шматок м’яса, з гарчанням кинулися один на одного. Це примусило отямитися скам’янiлого вiд жаху Гершка; вiн здригнувся й з усiєї сили вдарив вiжками по конях. Та вони не побiгли, а пiшли ступою i бiля корчми, що стояла край села, зупинились.
Лейбина корчма, в якiй подорожнi сподiвалися вiдпочити, була розгромлена дощенту. Як видно, гайдамаки плюндрували її з особливою ненавистю: вiкна й дверi були зiрванi з петель i валялися тут же, поряд з розбитими барилами, розпоротими перинами, одежею i потрощеними меблями.
Сам же Лейба з почорнiлим обличчям i настовбурченими пейсами висiв униз головою на воротях свого двору.
Конi стояли нерухомо, стомлено понуривши голови; видно було, що вже нiщо не примусило б їх рушити з мiсця, та, правда, нiхто й не думав про дальшу дорогу. Гершко i його супутницi теж немов скам’янiли.
Тим часом погожий лiтнiй вечiр спускався i над цим зруйнованим гнiздом, розливаючи довкола тиху задуму й нiжну прохолоду.
Зацiпенiння, що охопило подорожнiх, тривало недовго: жахливе становище, в яке вони потрапили, примусило їх швидко отямитись.
Першим опам’ятався Гершко.
— Що робити? — прошепотiв вiн, обертаючись до своїх супутниць. — Гайдамаки десь поблизу, вони, либонь, нещодавно покинули село.
— Залишатися тут! — вирiшила Рухля.
— Тут?.. Ой вей!! — Ривка й Гершко з жахом озирнулися довкола.
— Тут! — повторила Рухля. — Конi зараз не потягнуть воза, поглянь — вони замалим не падають, а що буде з нами, коли ми зостанемося без коней? Окрiм цього, раз уже гайдамаки побували тут, вони назад не повернуться… А завтра вранцi можна буде роздивитись i вирiшити, куди їхати.
Останнiх слiв Рухлi Гершко не чув: його обличчя зненацька витяглось i помертвiло, очi зупинились i набрали якогось божевiльного виразу.
— Ребе Гершку! Що з тобою? — разом вигукнули Рухля й Ривка, схопившись iз своїх мiсць.
Гершко хотiв щось вiдповiсти, але губи його безгучно заворушилися, i вiн, обернувшись у той бiк, куди, певно, пiшли гайдамаки, показав лише пальцем у далечiнь. Усi занiмiли. Вдалинi не було видно нiчого, але загострений жахом слух жiнок одразу розрiзнив далекий кiнський тупiт.
— Iдуть! —
