Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— В’є, в’є! — закричав Гершко i в розпачi засмикав вiжками, але конi стояли нерухомо, бо, либонь, не мали вже сили зрушити з мiсця.
— Гевулт! Загинули, загинули! Ой мамеле, тателе! — зарепетувала Ривка, хапаючись за голову руками.
В одну мить усi зiскочили з воза.
— Тихше! — просичала Рухля, щосили смикаючи Ривку i Гершка. — Занапастити всiх хочете? Рятуватися треба!
Та Гершко тiльки тремтiв i дивився на неї божевiльними очима, а Ривка голосила й здiймала руки до неба. Тодi Рухля почала командувати, хоч її голос зривався вiд страху:
— Постав воза пiд повiтку, коней випряжи й пусти, потiм спiймаємо… Це їдуть, певно, не гайдамаки, а хлопи, якi порозбiгалися, а тепер вертаються до села. Швидше ж, швидше випрягай коней, сховаємось у цiй корчмi, — сюди нiхто не загляне!
Рухля, Ривка й Сара з гарячковою квапливiстю заходилися допомагати Гершковi, у якого з переляку так тремтiли руки, що вiн, незважаючи на всi зусилля, нiчого не мiг зробити.
Тим часом тупiт чувся ближче й ближче.
— Швидше, швидше! — пiдганяла Рухля.
Нарештi коней сяк-так розпрягли, й вони, вiдчувши волю, одразу ж почвалали за ворота, у степ, що зеленiв довкола.
— За мною, сюди! — крикнула Рухля, прожогом кидаючись до корчми; за нею подалися й iншi.
Забiгши в сiни, вони одразу ж ускочили до великої свiтлицi, але там не знайшлося нiякої схованки. Скрiзь було видно слiди несамовитої лютi гайдамакiв: потрощенi меблi, побитий посуд… На пiдлозi стояли калюжi горiлки й пива.
Рухля метнулась у пекарню, сподiваючись знайти хоч який-небудь закапелок, де можна було б сховатися, але й тут панував такий самий хаос, навiть пiч була розвалена… А тупiт тим часом уже лунав майже бiля самих ворiт. Переляканi до смертi, не знаючи, що робити, подорожнi знову кинулися в сiни; нараз Рухля помiтила драбину, що вела на горище.
— За мною нагору! — крикнула вона й з незвичайною для її рокiв швидкiстю полiзла по крутiй драбинi. За нею — Гершко й Ривка.
Забувши спохвату про Сару, вони спустили за собою важку ляду. Дiвчина лишилася внизу одна — безпорадна, беззахисна, чекаючи страшної зустрiчi з гайдамаками. Тепер їй навiть не спадало на думку скористатися з своєї волi й утекти вiд батька: тiкати — означало кинутися назустрiч смертi; треба рятуватися, ховатись, але куди?
Лiзти на драбину, грюкати й кричати, щоб вiдчинили ляду, було занадто довго й небезпечно, бо тупiт наближався.
У розпачi, не знаючи, що робити, Сара знову кинулась у пекарню, i раптом їй впала в око розвалена пiч з широким i глибоким пiдпiччям, звiдки виглядала солома й трiски.
Довго не розмiрковуючи, дiвчина залiзла в пiдпiччя й зарилася в солому.
Вершники, не зупинившись бiля корчми, з гучним тупотiнням промчали далi, та тiльки-но Сара хотiла вилiзти з своєї схованки, як тупiт знову посилився.. Ось вiн уже зовсiм близько… I нараз припинився бiля самiсiньких ворiт. Через якусь мить дiвчина почула, як хтось сильно рвонув сiнешнi дверi.
Серце в неї завмерло.
— Та от хоч би й тут погомонимо, друже, стiни й дах залишилися, а нам бiльше нiчого й не треба! Сiдаймо на цих барилах.
— То й сiдаймо! — вiдповiв другий гблос, i Сара почула, як хтось важко сiв. — Ну, Максиме, як справи? — провадив той самий голос.
— Не кепсько, та ти, пане сотнику, певно, й сам чув про нашi справи! — вiдповiв той, кого товариш назвав Максимом.
— I чую, i бачу, — сказав сотник. — Тiльки достеменно не знаю, бо звiстки приносять усе ляхи та жиди, а в них з десятка гайдамакiв виростає сотня, iз сотнi — тисяча. Скiльки зiбралося, друже, справжнього вiйська?
— Справжнього вiйська з гайдамакiв, козакiв i запорожцiв сорок тисяч, а в запасi весь народ український.
— Гаразд! Такого вiйська вже давно не бачила Україна… Що думаєте робити далi, полковнику?
— Вiдвоювати свою вiтчизну. Київщина уже вся наша!
— Уся, та не зовсiм!
— Правда, зосталася ще Умань, а коли вiзьмемо i її, тодi в ляхiв не лишиться жодного мiстечка на Київщинi, а далi вся Україна, Подiлля, Волинь простеляться перед нами, мов скатертина. Одна тiльки Умань i непокоїть: все-таки двi тисячi вiйська… та ще козацького, надiйного… Може затримати, а треба кувати залiзо, поки гаряче.
Сотник вiдкашлявся i п омовив, як здалося Сарi, трохи знiяковiло:
— Гм… ну, припустiмо, що ви вiзьмете й Умань, тодi що?
— Тодi? Тодi поставимо тут своїх сотникiв, полковникiв та iнших начальникiв i рушимо далi через Україну на Польщу, до самої Варшави.
— Ех, Максиме, Максиме! — сотник важко зiтхнув. — Серце в тебе лицарське, а душа дитяча. Це правда, що в ляхiв немає вiйська, що вони не встигнуть зiбрати його, а коли й зберуть, то всi розлетяться перед вами, як осiннє листя вiд пориву бурi, — але ж за Польщею стежать тепер три держави, i вони не дозволять вам знищити її. Пам’ятай, Максиме, король польський — ставленик росiйської царицi.
— Знаю, знаю… А чому цариця поставила саме його, а не когось iншого, чи знаєш ти, пане Гонто?
Полковник на мить замовк, а далi провадив сповненим презирства й глузування голосом:
— Тому, що цей король лише лялька в королiвському вбраннi. Ге, якби вiн був людина з залiзною волею, ще й тепер мiг би врятувати Польщу. Але не про це я хочу казати тобi, друже, а про те, що сусiди Польщi чекають слушного часу, щоб кинутися на неї, тiльки кожен боїться починати, зважаючи на суперника, тому-то й треба, щоб почав це дiло хтось стороннiй. I от вибiр упав на нас!
— Що?
— Вибiр упав
