Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Покликавши Ривку, вона з її допомогою одразу ж зняла з Сари вбрання, перенесла дiвчину до кiмнати, поклала на постiль, а потiм кинулася в пекарню i повернулася з глеком молока, змiшаного з розколоченими бiлками. Трохи пiдвiвши Сару, Рухля почала вливати їй у рот цю сумiш, а Ривцi наказала розтирати дiвчинi руки й ноги.
Пiдбадьоренi клопотами старої, яку єврейське населення вважало за тямущу лiкарку, смiливiшi з гостей почали допомагати їй.
Коли дiвчину примусили ковтнути молока, Рухля намiшала сiрчаного цвiту з вугiллям, розколотила цю сумiш у водi й влила її у Сарине горло, потiм обклала небогу пляшками з теплою водою i припарками з гарячого тiста, силкуючись за всяку цiну зiгрiти її.
Нарештi зусилля старої дали наслiдки: на Сариних губах з’явилася пiна, а слiдом за тим усе її тiло затряслося вiд страшних корчiв i з рота полилась яскраво-зелена рiдина.
— Пiдведи її i пiдтримуй голову! — крикнула Рухля Ривцi й, полегшено зiтхнувши, промовила до гостей i Гершка: — Ну, тепер можна сподiватися на порятунок.
Рабин, що був серед гостей, пiдiйшов до Гершка, який у своєму драному лапсердаку так i вкляк на мiсцi, й, поклавши йому руки на голову, урочисто промовив:
— Великий бог Авраама, Iсаака та Iакова, i ти, ребе Гершко, заспокой свою печаль i змiни її на радiсть. Якщо господь захотiв врятувати цю дiвчину, то вiн поверне її знову до нас i звiльнить тебе вiд тяжкого грiха й ганьби… Ти знову знайдеш дочку, а благородний Хаїм дiстане жiнку, прекрасну й чесну єврейку, гiдну доньку своїх праотцiв… Тiльки терпiння, треба дати їй спершу одужати… I не вдавайтеся до насильства…
— Так, так… Передусiм спокiй i сон, — поспiшно заявила Рухля, — а там… тс-с-с! — вона приклала палець до уст i хитнула головою в бiк Сари, яка розплющила очi. — Дайте їй заснути, а за лiкування я сама вiзьмусь i, якщо бог захоче, вилiкую.
В цю мить дiвчина знову заплющила очi i впала на подушки. Гостi злякано обернулись до Рухлi, але стара заспокiйливо кивнула головою, замахала руками й прошепотiла:
— Тс!.. тс!.. Це сон — не смерть… Тепер добре… На краще! Усi поквапилися вийти навшпиньках з кiмнати й залишили Сару пiд опiкуванням старої.
Рухля сказала правду: Сара не померла. Лiки старої єврейки подiяли й вирвали дiвчину з лап смертi. Та ще три днi свiдомiсть не поверталася до неї. Сара покiрно пила лiки, якi давали їй, дозволяла розтирати себе, навiть приймала їжу, котру готувала Рухля з якимись особливими заклинаннями. Та напiвбезтямний погляд дiвчини виразно говорив, що все це виконує тiльки її тiло, а душа десь зникла й не бере участi нi в чому.
— Дарма, дарма, це на краще! — вiдповiдала Рухля на зiтхання Ривки, яку лякав безтямний погляд Сари. — Якби вона була притомна, гiрше було б: вона не стала б приймати нi їжi, нi лiкiв, i нам не вдалося б виходити її.
— Ой вей! — недовiрливо похитувала сивою головою Ривка. — Ну, що з того, що ми виходимо її тiло, коли господь вiдiбрав у неї розум?
— Не турбуйся! Виходимо тiло, тодi повернеться й розум, — запевняла Рухля. — Треба тiльки не хвилювати її, заспокоїти, обманути.
— Ой вей мiр! От ускочили в халепу! — зiтхнула Ривка. — I так уже набралися через неї стiльки муки, стiльки клопоту! Не знаю тепер, де доведеться скласти свої старi кiстки?.. Забилися сюди, а тут люди таке кажуть… таке… ой… ой!.. Вiд страху аж ноги тремтять…
— Бог змилується над нами… там у вас ще гiрше… Тiльки б виходити її, то можна втекти далi.
— Ой, ой! Коли б тiльки швидше!..
— Скоро вже, скоро, я тепер знаю, що робити… Знайдуться в мене ще кращi лiки. Слова старої справдилися й цього разу.
На шостий день уранцi, коли Рухля, за звичаєм, сидiла бiля Сариного лiжка й плела панчоху, раз у раз спiдлоба зиркаючи на хвору, що лежала з заплющеними очима, вона раптом вiдчула на собi чийсь погляд.
Рухля швидко пiдвела очi й зустрiлася з пильним поглядом Сари. Але вiн уже був не безтямний i каламутний, як досi, а гострий, палаючий, сповнений ненавистi й так змiнив обличчя дiвчини, що Рухля наче й не впiзнала її. Та й важко було впiзнати в цiй виснаженiй iстотi колишню красуню Сару. За час хвороби вона страшенно схудла, щоки її позападали, риси обличчя загострилися, шкiра й навiть бiлки очей вкрилися густою жовтизною…
— Ой мамеле, мамеле! Пiзнала мене, пiзнала мене, моя цуро! — скрикнула
Рухля, радiсно сплеснувши руками. — Ну, що, як тобi, адаманте мiй золотий? Вона взяла дiвчину за руку й схилилася над нею з радiсною усмiшкою. Та Сару, очевидячки, не зворушила радiсть тiтки: з неприхованою огидою вона вирвала в неї свою руку й мовила уривчасто:
— Перли?..
— Ой-ой! Ось про що згадала, цуро моя! — невимушене заговорила Рухля, нiби й нч помiчаючи ворожого погляду небоги. — Вони тут, у мене, добре захованi: тепер уже нiхто не вкраде.
— Де їх знайшли? — перебила її Сара, так впиваючись своїми величезними очима в обличчя старої, що навiть Рухлi стало моторошно.
— А де ж, моє золоте яблучко? У цього клятого скупника Янкеля, щоб його дiти нiколи долi не знали! Божився i присягався менi, що купив у якоїсь циганки-жебрачки, а до нас нiколи нiяка циганка й не заходила. Мабуть, ти десь необачно залишила їх, а хтось i вкрав, може, й ця сама Ривка, — ребе Гершко за неї не ручається. Ну, та байдуже, слава богу, що вдалося вирвати назад. Я вже їх так сховала, що нiхто не знайде… Може, що-небудь з’їси чи вип’єш?..
Сара заперечливо похитала головою i заплющила очi.
«Бреше тiтка чи говорить правду? О, якщо це так, якщо справдi вона вiдкупила перли у