Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Одного разу, коли Сара сидiла в свiтлицi i пiд невсипущим поглядом Рухлi гаптувала щось золотом по оксамиту, до кiмнати швидко ввiйшов блiдий, переляканий на смерть Героїко i, покликавши стару, квапливо зачинився з нею в сусiднiй кiмнатi.
Сара насторожилася. Що б це могло бути? Чи не привiз батько знову жениха? Але нi, чого б же тодi в нього було таке схвильоване, перелякане обличчя? Напевне, трапилось якесь нещастя… Але яке? Що могло так налякати його? Хлопи, гайдамаки? Може, Петро вже прибув за нею?
Дiвчина пiдвелася з мiсця й схопилася руками за серце, що несамовито закалатало.
— О господи! Коли б то так! — прошепотiла вона, iз пристрасним благанням зводячи очi до неба.
На вулицях мiстечка все було спокiйно, нiхто з перехожих не виявляв анi найменшої тривоги.
Через кiлька хвилин Рухля знову повернулася до кiмнати й по обличчю старої Сара помiтила, що звiстка, яку принiс батько, була, певно, важлива.
На Сарине запитання, чого батько такий стривожений, Рухля вiдповiла якось ухильно i, незважаючи на все своє самовладання, до самого вечора зiтхала,похитуючи головою. I на бругий день, i на третiй настрiй Гершка не змiнився. Ривка також була схвильована. Сара кiлька разiв пробувала випитати в неї, що скоїлося, та Ривка все вiдмагалася. На третiй день, уже смерком, коли Рухля й Гершко вийшли з домiвки, Сара знову причепилася до Ривки, котра в цей день була якось особливо стривожена й стурбована.
— Та скажи менi, Ривко, що трапилось? Хай я нiколи не дiждусь щастя, коли розповiм кому-небу дь те, що ти розкажеш менi.
— Ой, ой! Та що ж тут критися! Однак ти довiдаєшся не сьогоднi, то завтра, — тiльки ж вони не хочуть!
— Вони не дiзнаються, вони не здогадаються… Що ж трапилось, що? Скажи! Ривка сторожко озирнулася на дверi й прошепотiла дiвчинi в самiсiньке вухо:
— Гайдамаки!
— Гайдамаки? Тут? — вигукнула Сара, i обличчя її осяяла радiсть. Ривка не помiтила цього й тим самим таємничим шепотом, озираючись на дверi, вiдповiла:
— Тут? Iще чого! Хвалити бога, поки що господь милує, а там, у нашiй сторонi, таке робиться, що й казати страшно; у Мотронинському монастирi ножi освятили, всi хлопи пiшли в гайдамаки. Уже й тут люд починає хвилюватися, уже й сюди наближаються гайдамацькi загони.
У Сари перехопило дух.
— Господи, боже мiй! — захоплено прошепотiла вона. Цей шепiт Ривка витлумачила по-своєму.
— Не бiйся! — ще тихiшим голосом промовила вона. — Ребе Гершко пiшов до вiрної людини дiзнатися, чи вiльна ще дорога.
— Навiщо?
— А щоб, коли ще можна, швидше втекти звiдси, поки не всi дiзналися про наближення гайдамакiв.
— Нiколи! — вигукнула Сара. — «Втiкати звiдси, коли вона дала знати Петровi про мiсце свого перебування, коли. може, це вiн i поспiшає до неї з гайдамаками?» — Дiвчина вся спаленiла вiд хвилювання i знову твердо промовила: — Н:’коли!
Ривка здивовано глянула на неї, але з вулицi в цю мить долинув якийсь гомiн, плач i лемент.
Обидвi жiнки кинулися до вiкна.
Вузькою вуличкою, на яку виходили вiкна Рухлиного будинку, бiгла цiла юрба євреїв — чоловiки, жiнки, дiти. Обличчя у всiх були блiдi, стривоженi. Вони обганяли одне одного i щось кричали, завзято жестикулюючи.
— Гевулт! Гайдамаки! — зарепетувала Ривка, хапаючись за голову руками. А Сара так i застигла край вiкна, немов заворожена.
Хоч не чути було нi пострiлiв, нi кiнського тупотiння, дiвчина так само. як i Ривка, одразу вирiшила, що до мiста вдерлися гайдамаки. Ця думка сповнила її серце почуттям невимовної радостi.
Сара була певна, що це прибув Петро i що от-от вiн з’явиться перед її вiкном.
Та ось скрипнули кiмнатнi дверi; дiвчина швидко озирнулася, i з її обличчя миттю зникла радiсть, змiнившись тривогою чекання. На порозi стояли Рухля й Гершко. Незважаючи на сутiнки, що сповнювали кiмнату, Сара одразу ж помiтила сiро-глинисту блiдiсть їхнiх облич i наче змертвiлi погляди.
Дiвчина мовчки вхопилася за лутку, передчуваючи, що ця поява не вiщує їй нiчого доброго.
— Збирайся! — промовив Гершко якимось глухим, придушеним голосом.
— Куди?
— В Умань!
— Чого? Навiщо?
— Тому що гайдамаки захопили всю Київщину й наближаються вже до Подiлля; я хотiв був податися на Львiв, але й там неспокiйно Треба тiкати у Умань, поки ще всi не кинулися з мiстечка!
Сара притислась до стiни й рiшуче промовила, хоча при цьому її обличчя смертельно зблiдло:
— Я не поїду, батьку!
— Ти не поїдеш? — просичав Гершко й, пригнувши голову, як бiгк, що збирається завдати смертельного удару, поволi пiдiйшов до дiвчини, стиснув, наче лещатами, її руку й знову зловiсно прошепотiв: — Ти не поїдеш?
— Постривай лишень, ребе Гершку! — Рухля схопила його за рукав — Вона поїде з нами й сама! Саро! — звернулася стара до небоги владним тоном. — Перш за все гайдамаки кинуться на наше мiстечко, бо тут зiбралося багато ляхiв i євреїв. Пам’ятай же, що ти передусiм єврейка, i коли б серед гайдамакiв i знайшовся один такий милосердний, що схотiв би тебе помилувати, то iншi вчинили б над тобою таку кару, вiд якої волосся твоє побiлiло б, мов снiг.
Сара заточилася…
— Слухай же тiтку, Саро, i роби все, що вона тобi накаже! — просичав Гершко. — А якщо ти насмiлишся хоч у чому-небудь не послухати її, то я вб’ю тебе
