Лицарі любові і надії - Леся Романчук
І хвиля обурення, люті, чоловічої злості підіймалася у грудях — за яким правом їх, молодих, красивих, сильних, позбавили цього одвічно людського права — жити парою, кохати, народжуватися духом і тілом щоранку в обіймах своєї половини!
Раділи кожній миті — і пам’ятали, що будь-яка може вибухнути пострілом, щохвилі чекали, коли ж урветься нитка. І жили так, немов кожен день — останній.
Орися з Катрею, повні власними спогадами та мріями, споглядали за вируванням почуттів довкола наче трохи збоку, приміряючи їх до себе.
— Ой, поглянь, Катерино, Ганя Рамська знову побігла на кухню.
— У неї там землячка. Домовилися приготувати на день народження Юрія справжній пиріг! Уявляєш?
Орися згадала, якими тортами частувала мама у дні їхніх народжень усіх гостей...
— Ой, приїду додому — попрошу маму приготувати «Наполеон»! І з’їм увесь, нікому не зоставлю й крихти! — розмріялася.
— Уявляю, як здивується мама! Тебе ж нагодувати — вся родина збігалася, таке примхливе дитя було.
— Ну, тут примхливих немає. Примхи — не в нашій їдальні. Ой, поглянь на Людмилу Володимирівну з Євгеном... Яка вона крихітна поруч із ним! І світиться уся... Скоріш би вже додому, скоріш би побачити своїх...
— І Романа... — підморгувала Катерина.
— І Романа! — навіть не думала зашарітися, як колись, Орислава.
Загальне відчуття щастя цих спекотних днів початку літа повнило повітря особливою силою. Здавалося, табору вже немає і не буде. Сила їхнього духу зламала не тільки стіни між зонами — щось більше, саму систему таборів. Вони побачили зблизька очі своїх мучителів, отих найвищих, у генеральських мундирах. Побачили непевність у тих очах. Зрозуміли — якщо бити усім разом, довго і в одну точку, то кожна стіна рано чи пізно дасть тріщину.
Так хотілося вірити, що їхні жертви не марні. Так хотілося переконати всіх у справедливості свого гасла: «Хай нас загине двісті, та двісті перший таки буде щасливим!» Навіть ті, хто не піддався загальному божевіллю закоханості, хто тримався осторонь швидких знайомств, дихаючи повітрям, настояним на словах любові, не міг опиратися настроєві очікування змін. У зміни вірили всі.
Ну, не може, не може це жахіття тривати вічно! Мабуть, у Москві не знають, на яке пекло перетворили життя засуджених місцеві начальники — Чечев, опер Беляев... Вони дізнаються — і покарають. Дізнаються — і обуряться. Дізнаються — і...
Наївна віра у те, що смерть Сталіна змінила щось у самому механізмі, засадах функціонування державної машини опановувала й тих, хто давно у це не вірив. Навіть Володимир Караташ, з його досвідом камери смертників, зачарований магією дівочих очей, жив надією:
— Пане Михайле, та не може бути, щоб вони й зараз залишилися такими ж глухими й сліпими! Якщо не з почуття справедливості, то бодай зі страху перед розголосом! Бодай тому, що стоїть завод!
Михайло Сорока з властивою йому проникливістю і даром передбачення, що базувався на глибокому знанні та усвідомленні, сумно усміхався:
— Ой, діти мої, діти... Я й сам хотів би вірити... Але у цій безбожній, звірячій за суттю державі один звір на престолі змінює іншого. Цей звір поїдає власних дітей, власний народ. І марно сподіватися, що він відмовиться від цього з поривань моралі чи совісті. Сила розуміє тільки іншу силу. Якби була змога домовитися, укласти державну угоду, хіба узяли б ми до рук зброю після звільнення України від Гітлера? Хіба кинули б у вогонь оружної боротьби вас, наше майбутнє?
— Нас ніхто не кидав, ми ішли самі! — заперечив Анатолій Задорожний. — І тепер усвідомлюємо, що розплата може бути страшною. Але краще жахливий кінець, аніж жах без кінця! Ми повинні готуватися до оборони, повинні принаймні дорого продати своє життя!
— А воно у кожного одне, Анатолію. І кожен має право розпорядитися ним на власний розсуд.
— Пане Михайле, та невже ви натякаєте на тих, що хочуть відлежатися, перебути час повстання у кутку, сховавши голову в пісок? Та я б таких... Без суду й слідства!
Анатолій належав до налаштованих рішуче. Переносив закони збройного підпілля на увесь загал і обурювався тими, хто не поділяв гасла «Свобода або смерть!». А люди зібралися різні. Багатьох жахала сама думка про антирадянське забарвлення повстання. Те, що було органічним для західних українців та литовців, які відкрито оголосили себе ворогами радянського ладу, трактувалося як неприйнятне тими, хто вірив у справедливість влади. І таких було чимало.
Керівник повстання Капітон Кузнецов одразу рішуче повернув стихію у русло цілком радянське — місцеве керівництво допустило окремі помилки, чекаємо на представників Центрального Комітету, які покарають винних. Після цього негайно станемо до роботи.
Станемо до роботи...
Кожен розумів, що до роботи таки доведеться стати. І був готовий до цього. Надто довго вже тягнулося те, що начальство називало «волинкою». Довге, занадто довге, пронизливе й монотонне чекання розв’язки висіло в повітрі хмарою. Спершу невеличка, сіренька, майже непомітна на тлі яскравої синяви червневого неба, вона виглядала симпатичною і невинною. Усвідомлення себе всього лиш частинкою загалу, одним із тисяч, робило цю хмарку майже безпечною. «Як усі — так і я, що буде всім — те й мені!» — заздалегідь покірно сприймав кожен майбутнє покарання — невідворотне, обов’язкове, весь попередній табірний досвід волав про це. «Нічого, усіх не розстріляють, нас тут тисячі, усіх на Колиму не вишлють!» — заспокоював себе кожен. Та щодень хмарка росла, густішала й темнішала...
Пауза затягувалася. Минули перші дні свята, радості спілкування, знайомств, упізнання. Минула пора
