Вітіко - Адальберт Штіфтер
— Завтра я прийду рано-вранці, — пообіцяв Тобіас.
— Я теж, — кинув Матіас.
— І я прийду, — додав Маз Альбрехт.
— Сам я прийти не можу, — мовив шинкар Захарія, — але мій старший слуга готовий прийти й попрацювати кілька днів.
— Я прийду сам, — сказав Роман, — і ми будемо міняти одні одних.
Потім слово взяв коваль Петер Лауренц:
— Вітіко, ми всі зробили все, щоб допомогти нашому князеві, і металеві вироби для стайні будуть бездоганні, я й анітрохи не баритимусь, радше якусь іншу роботу відкладу, та й Урбан уже не дитина, що працює за поденну платню, він не має такої потреби, в нього є свої справи і він стане кимсь значним у цім світі, бо я його виховую на це, але він прийде й працюватиме в тебе, бо ж був із тобою в Нюрнберґу, я вчив його, тож він здатний працювати краще, ніж хтось інший. Ось що я кажу.
— А я радітиму, коли Урбан працюватиме на моєму будівництві, і я теж йому допомагатиму, коли він коли-небудь потребуватиме допомоги, — пообіцяв Вітіко.
— Ти можеш давати йому поради, коли він піде досягати чогось великого, бо ж ти старший за нього, — мовив коваль.
— Я прийду завтра, — сказав Урбан, — і мені вже покажуть, як узятися до роботи, щоб я не видавався незграбним.
— Отже, роби все так, як я тобі казав, — напучував коваль.
— Що ж, збудуємо так, як ми вже будували інші споруди в горах, — проказав Роман.
— Атож, будували, — підтвердив коваль, — і я керував роботою.
— Люди, — звернувся Вітіко, — допоможіть, як ви й кажете. А якщо я коли-небудь візьмуся за щось велике, допоможіть мені знову. А коли хтось із вас надумає щось будувати, я також запропоную свою допомогу, пошлю людей, яких маю, або, якщо складеться, і сам докладатиму рук до роботи.
— Тож докладай їх, і це прикрасить тебе, як прикрашало, коли ти їздив із князем, — сказав коваль. — Але цей дім — лише молоточок, тобі потрібний великий дім зі скобами і кроквами. Будуй його, і ми доведемо його до пуття.
— На все свій час, — мовив Вітіко. — Цю кам’яницю колись збудував один мій предок, якого вже ніхто не пам’ятає, тож якийсь час вона ще може постояти.
— Ніхто не пам’ятає тих, хто збудував Плану, — проказав коваль, — але священик знає все і може назвати імена з тих давніх часів.
— Та їх не всі одразу збудували, — зауважив шинкар Захарія, — бо люди один за одним селились тут і будували.
— Ніхто не знає, як воно було після створення світу, коли поставали села і церкви, — мовив ткач Христ Северин.
— Села і церкви будували святі отці, — вирік скрипаль Том Йоганнес. — Лот, Аврам та інші, а коли їм заманулося збудувати Вавилонську башту, вони вже думали й про міста. Я, Вітіко, вже не можу працювати сокирою, але пошлю тобі свого хлопця, щоб він допомагав, і даватиму людям настанови.
— Настанови ми й самі собі дамо, — відказав коваль.
— Їх дадуть Вітіко і тесля, — поправив Роман.
— Але ж повинен бути той, хто дбатиме, щоб їх виконували, — не здавався скрипаль Том Йоганнес.
— Урбан уже навчився від тебе грати на скрипці? — запитав шинкар Захарія.
— Він учить те, в чому ти нічого не тямиш, — буркнув Том Йоганнес.
— А хто грає на князевій скрипці? — запитав Вітіко.
— Не грає ніхто, — відповів Том Йоганнес, — вона висить у моїй світлиці, я прикриваю її рушником, інколи лівою рукою гладжу струни, щоб вони співали, легенько щипну їх і навчаю Урбана та свого хлопця, щоб у Плані не перевелися добрі скрипалі.
— Гаразд, старайся! — мовив Вітіко.
— Я стараюся, це я ще можу, — запевнив скрипаль Том Йоганнес.
Чоловіки розмовляли далі, здебільшого про війну, в якій брали участь, і про те, що кожен із них пережив на ній, а розійшлися по домівках тільки тоді, як на небі вже засвітилися зорі.
Наступного дня прийшли ті, хто пообіцяв працювати на будівництві стайні, а також інші люди, всі зі своїми інструментами.
