Вітіко - Адальберт Штіфтер
— Ми знаємо про це і вшановуємо їх, — запевнив лицар. — А ти після війни поїхав додому?
— Авжеж, додому, — відповів Вітіко.
— Я почув, що про тебе говорять, лише тоді, коли ми вже поверталися до Німеччини, — повідомив лицар.
— Там мало про що можна говорити, — сказав Вітіко.
— А вони знай говорили і так і сяк, тож ти тепер повинен лишитися в нас.
— Я служу своїй батьківщині, — заявив Вітіко.
— Ну, то служи, як ми служимо в Німеччині, але у Відні ти повинен лишитися надовго.
— Як уже там складеться, — стенув плечима Вітіко.
— Якщо двір старого Реґімара був веселий, — проказав лицар, — якщо двір Реґімберта ще веселіший, то двір у Відні просто гідний захвату. Двір маркграфа Австрійського — перший у християнському світі, і сюди сходиться молодь. Тут є старі заслужені герої, що одягаються в поважність і жарти та здобувають славу, є й молоді гарненькі хлопці, — приїздять усі. Сьогодні їх зібралося чимало. Отой, що їде за маркграфом і вбраний у коричневий плащ, — це фон Хунрінґ. Він був у складі почту, коли Ґертруду, сестру маркграфа, повезли як наречену на весілля в Богемію. Він сміливий чоловік, але не зважає на музичні звуки. Отой у темному одязі — капелан Рудперт. Той, що їде на чорному коні й має білу пір’їну, — Рудеґер, що при маркграфі вартий п’ятьох чоловік. Це воїн честі, дужий і вправний, і має найвродливішу дружину в країні. Поряд із ним їде Тіберт, камергер, він у зеленому одязі, це добрий і дуже шляхетний чоловік. Далі їде Хунрад фон Аспан, що теж був у супроводі нареченої, а праворуч від нього їде Ґотескальк, абат із Гайліґенкройца. Потім їдуть Бруно фон Пузінберґ, Альберо фон Хунрінґ, дужий чоловік, Генріх фон Містельбах, Гартунґ фон Руенек, Удальріх фон Марбах і Генріх фон Ґундрамсдорф. А бачиш отам чоловіка в жовтому вбранні, зеленому камзолі і з червоною пір’їною?
— Бачу, — мовив Вітіко.
— То Тьємо фон дер Ауе, — пояснив лицар фон Кюренберґ, — в нього одяг, як у чижика, а ноги, як клешні. Носаки його червоних черевиків дедалі довшають, тож він уже може підв’язувати їх до пояса, а рукави ширшають, тож їх уже можна вдягнути на ті носаки. Він носить барви панни Куніґунди фон Гартгайм, яку він бачив у Реґенсбурґу, коли їздив туди з передостаннім маркграфом, і з якою хотів побратися. Поряд із ним їде молодик у синьому одязі на білому коні.
— Бачу, — мовив Вітіко.
— То молодий Генріх фон Офтерінґ, — розповідав лицар, — ми завжди одягаємо однакове вбрання. А з другого боку їде отой чоловік у зеленому плащі.
— Бачу, — кивнув головою Вітіко.
— То молодий Руенек із лісової ущелини, — пояснював лицар. — Офтерінґ і Руенек завжди примушували старого, щоб він проказував їм римовані рядки, які були такі незграбні, як вовняні камзоли чеських воїнів Борживоя, що їх він бачив у Регенсбурґу. Він знає рими, але тільки для придворних. Вони не пускають його до тебе, як він пішов би, бо він захищає всіх чужинців. Вітіко, поки ти в нас, ти повинен одягати гарний одяг.
— Я ходив у цій шкірі і серед радості, й серед горя і тому й далі ходитиму в ній, — відповів Вітіко.
— Бачу, ти й досі такий дурний, як був у Пассау, — проказав лицар фон Кюренберґ, — але я зараз далі розповідатиму тобі про наш двір. Тут кидають дротики, пускають стріли і ламають списи, коли в повному бойовому обладунку стоять у стременах і мчать назустріч один одному, тож аж тріски летять, а палац і зала аж шаленіють, та коли при цьому хтось рівнесенько сидить у сідлі, жінки й дівчата на балконах радіють, а їхні сяйливі очі поглядають униз.
— Я б у такому участі не брав, — відповів Вітіко, — бо завдяки тому, чого я досягну, я хочу, якби спромігся на таке, здобути не блиск в очах однієї дівчини, а її серце, яке не знає нічого іншого, крім любові до мене, і для якого я був би найбільшою втіхою на землі.
— Ну, відчайдушний, то здобувай тоді серце, — всміхнувся лицар фон Кюренберґ, — бо й тут, і всюди є найгарніші дівчата. Чи ти вже знайшов собі яку?
— Поки що я не спромігся на великі досягнення, — зітхнув Вітіко.
— А хто на турнірі здобуває честь, — розповідав далі лицар фон Кюренберґ, — той отримує на очах в усіх приз, а його ім’я оголосять в усіх землях і замках. І, як ласкаве сонечко світить на австрійську землю, так грають і співають у країні і ревно вшановують переможця, тож слава його тільки зростатиме. Той, кого піднесли музикою і співами, їде в Австрію, і нагорода, яку він здобуває, дорівнює тій, яку здобуває зброя. Бабенберґи повинні бути імператорами. Двір скоро сяятиме то у Вюрцбурґу, то в Нюрнберґу, то в Шпаєрі, то у Франкфурті, то в Реґенсбурґу і буде найблискучішим у світі. Нові герцоги у Швабії, що тільки тепер збудували собі замок на Гогенштауфені і скоро ходитимуть у королівській короні, хочуть ходити в пишноті, як-от ходив могутній Бюрен або ходитиме молодий Фрідріх, у якого росте золота борода, небіж овдовілої маркграфині Аґнеси,
