Вітіко - Адальберт Штіфтер

— То кажи, — мовив чоловік у грубій сірій свиті і з довгою сивою бородою.

— Кажи, Вітіко, — крикнув хтось інший, — ми залюбки послухаємо тебе!

— Кажи, кажи! — загукали численні голоси.

— Вітіко, — сказав хтось із гурту, — ти добре ставишся до нас, ми бачили це і під час війни, ти дав гроші людям, які втратили дітей, дав подарунки і скаліченим.

— Та мовчіть уже! — гаркнув чоловік із великими кулаками і широкими плечима. — Коли ви говорите, ніхто інший слова сказати не може!

Коли вщух гамір і всі обличчя повернулись до Вітіко, він підвівся, зняв із голови шкіряного шолома, поклав на стіл і дивився на тих, хто сидів коло нього, а також на тих, хто зібрався трохи поодаль. Потім заговорив:

— Чоловіки та юнаки, послухайте мене, і навіть ви, жінки та дівчата, можете слухати, що я скажу, і не будете мені тяжко дорікати, бо я говорю про справу, яка вимагає обережності, щоб нас не спіткали ніяке лихо та шкода. Нехай усемогутній Господь на небі вбереже нас від шкоди.

— Усемогутній Господь на небі та його святі вбережуть нас від шкоди! — вихопилося в однієї жінки.

— Таж нехай він скаже до кінця! — крикнув чоловік із сивою бородою.

— Кажи, Вітіко, — крикнув хтось інший, — і розкрий нам, що знаєш.

— Чоловіки та жінки, юнаки та дівчата! Озирніться навколо, — ми маємо чудову країну. Струмки збігають із гір, Влтава звивається в долинах, ростуть високі дерева. Ми маємо луги, поля та луки і здобуваємо наш харч. Коли піти від нас на північ, там лежать ґрунти, де росте пшениця й рясно родять плоди, але на багатих землях пшениці та плодів є пани і лехи, яким жителі мають будувати замок, а потім утримувати та вдосконалювати його; яким повинні будувати шляхи, причали і мости; яким мають постачати збіжжя та городину, худобу, дичину та рибу; яким мають копати рови та шанці й насипати вали; яким у замку вони повинні стояти на варті; яким повинні допомагати воювати, а коли пани справляють свята, повинні носити те, що споживають гості, а коли пани подорожують, вони повинні надавати притулок їм та їхнім людям, піклуватися про них; а коли пани полюють, повинні утримувати їх та мисливців, годувати їхніх собак; а коли скоєно якийсь злочин, громада мусить оплачувати судові витрати і відповідати за збитки. А в нас є паном тільки ясновельможний великий князь, якому ми платимо невеликий податок і який захищає нас. Торік навесні чимало багатих панів на кшталт тих, про яких я розповів, зібралися в Моравії, бо хотіли ще більше забагатіти, і ті, хто мав одну чи дві жупи, хотіли мати їх ще більше, проте великий князь Владислав захищав малих людей і не терпів, щоб великі забирали все собі. І тоді пани пішли до Конрада, князя зі Зноймо, який наобіцяв їм усячину, мовляв, дасть їм збагатитися, якщо вони допоможуть йому прогнати з княжого престолу князя Владислава. Вони зібрали військо і в квітні вдерлися до Богемії. З князем Владиславом поєдналися малі люди і навіть чимало великих, які ще не забули про справедливість. На горі Високій відбулася битва. Що ж, ви знаєте, як там усе сталося, і дуже допомогли добру. Потім вороги обступили облогою давнє місто Прагу, сіяли лихо і плюндрували, але прийшов великий князь зі своїм шваґром Конрадом, німецьким королем, і вороги були змушені тікати назад у Моравію. Німецький король повернувся додому, а Владислав винагородив своїх воїнів і відпустив їх, відзначивши тих, хто добре прислужився йому. Відтоді вороги сидять у своїх землях та замках, але, як розтане сніг на полях, знову можуть прийти і почати війну. Великий князь Владислав скликає своїх людей, щоб виграти війну. Коли перемогу одержить Конрад, князь зі Зноймо, він винагородить своїх помічників, і який-небудь багатий лех прийде до вас у Лісовий край як пан. Отже, люди наших громад, я думаю, ми повинні зібратися якомога більшим числом і піти до доброго князя Владислава, щоб утворилося військо, яке чимшвидше рушить у Моравію, перше ніж зберуться вороги, і повалить їх, забере в них владу і геть усе, необхідне для відплати, щоб вони вже не мали змоги шкодити. Князь відтоді завжди буде другом малих людей, він житиме з нами, а ми житимемо з ним. А якщо він і пошле нам якогось пана, то він буде з дрібного роду, любитиме нас, будуватиме церкви та заснує доброчинний монастир, розумітиме життя в Лісовому краї. В багатьох місцях люди вже готуються, бо думають так, як і я, тож моя думка така, що ми повинні обдумати цю справу в голові, а потім діяти згідно з тим, до чого додумаємось. Отак я кажу, бо я розважливо дивлюся на те, що діється, і на те, що станеться.

Скінчивши промову, Вітіко знову вдягнув на голову шкіряний шолом і сів на лаву

Якийсь час панувала тиша. Потім один літній чоловік проказав:

— Вітіко, я вже теж трохи думав над тим, що ти сказав.

— І в мене такі думки траплялись у голові, — озвався ще хтось.

— І я про це думав, що отака в нас ситуація, — додав хтось третій.

— Авжеж, отака ситуація, — підтвердив якийсь старий дід.

— Це все ще треба ретельно продумати, — проказав один чоловік, теж уже літнього віку.

— Ми цього не дуже розуміємо, а пани не