Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Та це все балачки! — пролунав чийсь голос.

— Якщо люди балакають, то можна й нам, тож ми й кажемо, — докинув ще хтось.

— Ми говоримо про це і думаємо про це, — сказав чоловік, що сидів поряд із Вітіко.

— Це все ще треба ретельно обдумати, ну й ситуація! — долинув ще чийсь голос.

— Та тут думати легко, — озвався якийсь молодик, — хто хоче йти в похід, той іде.

— Пани гризуться між собою, але ця гризня і нас зачіпає, — протягло мовив один літній чоловік.

— Ми повинні взяти участь у цій боротьбі і повинні перемогти в ній, повинні якось скерувати так, щоб пани не могли зробити з нами того, що їм заманеться, — стверджував якийсь чоловік зрілих літ.

— Але ж іще треба обробляти поля, доглядати луки й порати хатню роботу, — озвався якийсь літній чоловік.

— І хто може знати до ладу, до чого призведе ця війна, — сумнівався якийсь чоловік.

— Коли все скінчиться, ми також повинні мати своє слово, повинні мати змогу казати панам, чого ми хочемо, повинні мати право захищати своє! — викрикнув один молодик. — А тепер не кожному треба йти з нами, в кого духу немає, нехай сидить удома!

Після цих слів чимало молодиків зірвалися на рівні ноги.

— Ми повинні боронити своє! — кричав один.

— Ми повинні захищатися! — кричав другий.

— Ми повинні вимагати, чого ми хочемо! — кричав третій.

— Хто сміливий, той встає і здобуває, чого бажає! — крикнув четвертий.

— Хто сміливий, той встає і здобуває! — підтверджував п’ятий.

— Здобуває, а ми сміливі! — запевняв шостий.

— Ми йдемо до Владислава! Ми воюватимемо! Ми готуємось! Вітіко каже правду! — загукали водночас численні голоси.

Потім знявся такий галас, що годі було щось почути.

Коли гамір трохи ущух, заговорив старий із сивим волоссям:

— Послухайте мене. — Запанувала цілковита тиша, і старий казав далі: — Вітіко, ти знаєш мене, я Венгарт із Фридави, я був на війні з князем Сватоплуком, і на війні з князем Борживоєм, і на війні з князем Владиславом, але з попереднім князем Владиславом. Оселі палили, тварин на подвір’ях забивали, їхнє м’ясо марнували, посіви витоптували, те, що роботящі руки ткали для прикриття тіла, крали й забирали, луки, луги і трави загиджували. До Лісового краю ще ніяке лихо не доходило, але може прийти, і потім може минути багато років, поки ми надолужимо його, бо не матимемо змоги витрачати гроші. Тому ми повинні бути готові до оборони.

— Треба захищати дружину і дитину, дім і двір, поле і ліс! — підсумував Вітіко.

— Ми повинні бути готові, — говорив Венгарт, — повинні підготуватись і повинні ставитись до ворогів так, як до вовків. Не досить, щоб ми стояли перед лісом і чекали, поки прийдуть вороги, бо тоді вони переможуть нас: адже наше число замале; тому нам треба йти до добросердого князя Владислава і посилити його військо, як посилять його багато інших людей, щоб ворога відкинуло численне військо. Ти, Вітіко, ласкаво ставився до бідолашного Симона з Реутової вирубки, якого вбили, і приніс його родині подарунки від князя, ти очолював лісових людей на горі Високій, і вони слухалися тебе, і ти знову візьмеш на себе провід, якщо вони хотітимуть цього, і вони знову коритимуться тобі. А якщо до нас має прийти якийсь пан у ліс, то приходь ти, Вітіко, ти працював у Плані і знову працюватимеш із нами. Є пророцтва, про які розповідав Гульдрик, управитель твого дому в Митині, що завдяки Вітіко в Лісовий край прийде щастя. Так думаю я, і, як на мене, так має думати багато людей.

— Я так думаю! — крикнув чоловік із дебелим тілом і дужими руками.

— І я також! — вигукнув ще хтось.

— Вони не повинні забирати наше зерно, наше сіно, наших ягнят і телят! — проказав один старий чоловік.

— Ми можемо мати над собою тільки пана такого, як ми! — крикнув ставний молодик.

— Авжеж, такого, як ми! — гукнув інший.

— Ми не псарі, ми нікому не належимо, ми не сторожа замку, а обробляємо наші поля! — крикнув чоловік у дуже грубій свиті на тілі й старезній повстяній шапці на голові.

— Ми радше спалимо наші ліси! — крикнув молодик із золотавим волоссям.

— Тож бороніться! — заохочувала якась жінка з нижнього краю столу.

— Сусанно, невже тобі хтось каже, що ми не будемо боронитись? — запитав інший молодик. — Ми будемо боронитись усі, як один, і застосуємо свою силу! Старий Венгарт слушно сказав: Вітіко повинен знову очолити нас!