Вітіко - Адальберт Штіфтер

проте Австрія давня і сповнена всякої честі та радості. Її пани їдуть на війну в прикрасах і оздобах, йдуть без ніяких викрутнів просто на ворога, тож він подається і тікає, і їздять на лови, а потім знову повертаються до двору, до гарних манер та забав.

— У нашій країні теж є старі люди, що зберігають свої звичаї та сміливість, — докинув Вітіко,

— Авжеж, — підтвердив лицар фон Кюренберґ. — Скажи, Вітіко, у вас тож ходять у таких блискучих обладунках?

— Дехто ходить, — відповів Вітіко, — а інші одягають гнучкі кольчуги, чимало мають на собі шкіряні обладунки. Шкіра захищає краще і легша. А є ще щит і меч, який крутять перед собою, щоб відбити чужу зброю.

— Це була б дурничка проти мадярів, — проказав лицар. — Вони не воюють згідно зі звичаями. Коли ми отакі прикрашені їдемо проти них, вони анітрохи не зважають на прикраси, а тікають і тікають, кружляючи навколо нашого війська, і посилають стріли, ранячи та вбиваючи багатьох людей і коней, а ми ніяк не можемо дістати до них і мало не голодуємо в наших шоломах. А ти б наскочив на них, якщо твій кінь здатний на таке, рубав би їх, а їхні стріли застрягали б і висіли б на твоєму лосі чи сохані, або як ще там називають твого звіра.

— Застрягали б і висіли, — підтвердив Вітіко.

— А якби ти не їхав у своєму бойовому обладунку, — мовив лицар, — то мав би бахмату свиту, що є справжньою ганьбою, був би підперезаний поясом або мотузкою, а кучері, цю чоловічу прикрасу, тобі б підрізали, щоб вийшла наче стріха, а на шапці ти б мав пір’їну, пряму, наче тичка.

— Пряма пір’їна — це затятість, — сказав Вітіко, — а якби я зняв свій шолом, ти б побачив мої кучері.

— То ти ходиш із кучерями, як властиво німцям?

— Таких кучерів, як у молодиків із Богемії та Моравії я не маю, — відповів Вітіко, — бо я приїхав з іншої країни, але наші лицарі вже наслідують ваше вбрання, хоча я повинен сказати, що коли старий Болеміл або Любомир одягнуть темні шати, які вільно спадають навколо тіла, і підпережуться пишним поясом, то видаються величнішими від ваших лицарів у блискучих обладунках. На півдні країни одягають прилегле вбрання з грубої вовни. Я також одягаю його, коли живу там.

— Але ж у такому вбранні годі брати участь у турнірі, — зауважив лицар фон Кюренберґ.

— Там турнірів не влаштують, — підтвердив Вітіко, — бо тоді, коли там б’ють довбнями, молотами або залізними штабами, йдеться про життя.

— Я б від дерев, які в нашій країні рясніють буйним цвітом, а потім щедрими плодами, ніколи б не поїхав до ваших буків і ялиць, — проказав лицар, — і ніколи б не дивився на ведмедів, які здирають зі свого ворога шкуру або хочуть задушити його.

— У наступній війні ми побачимо, на що спроможний ведмідь, хоча потім про нього не співає жоден гарненький співець, — мовив Вітіко.

— Тоді, мабуть, оспівує негарний, якщо вони негарно воюють, — припустив лицар.

— Співає так, як вони воюють, — відказав Вітіко.

— Поїдьмо вперед до Генріха фон Офтерінґа, — запропонував лицар фон Кюренберґ, — він зрадіє, що ти тут. Колись ми з Генріхом ще заспіваємо пісню про рогатого Зіфріда, про бургундів, Ісландію, короля Етцеля і Дітріха з Берна. Нехай із нами не станеться так, як із тією вродливою жінкою з Пассау, чиї барви я носив ще хлопчиськом, і яку я так кохав, що аж серцем заридав.

— Тож ти не забув ту пісню з Пассау? — стрепенувся Вітіко.

— Я з Пассау привіз її до Відня, — розповідав лицар, — але тепер я більше переймаюсь піснею, ніж жінкою. Вітіко, приїжджай частенько до мене у Відень, і я покажу тобі, що там роблять, будують і співають, познайомлю тебе з воїнами і людьми.

— Приїду, — пообіцяв Вітіко.

— А тепер їдьмо до сміливого Генріха фон Офтерінґа, — мовив лицар.

— Їдьмо, — погодився Вітіко.

— З вашого дозволу, панове, — звернувся лицар фон Кюренберґ до чоловіків навколо Вітіко, — дайте вашому гостеві відпустку, ми поїдемо до Генріха фон Офтерінґа, бо він його приятель.

— Їдьте, і нехай буде вам радість! — мовив Пото фон Потенбрун.

— Бувайте здорові! — крикнув Вітіко.

Вітіко і лицар поскакали і невдовзі під’їхали до Генріха фон Офтерінґа. Вітіко привітав його, а він привітав Вітіко, що їхав тепер на своєму сірому коні посередині між двома чоловіками в синіх уборах і на білих конях, почалася розмова.

Минуло чимало часу, і кавалькада маркграфа виїхала на лісову дорогу, що вела вниз. Вершники спустилися у вузьку долину, де дзюрчав струмок. Чоловіки і жінки їхали вздовж струмка і потрапили в ще одну долину, їхали по ній далі, аж поки ліс скінчився і перед ними постав монастир нового замку. Заїхали в монастир, на подвір’ї спішилися, слуги метнулися доглядати коней, абат Гартман вийшов назустріч гостям,