Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Міс Мілз та її щоденник були в цей період моєю єдиною втіхою. Бачити її, яка так нещодавно перед цим бачила Дору, стежити за ініціалами Дори на сторінках її дружнього щоденника, дедалі більше жаліти її — це було моїм єдиним щастям. Я почувався, ніби жив у хатинці з карт, яка повалилася, залишивши серед руїн тільки міс Мілз і мене. Я відчував, ніби навколо невинної богині мого серця якийсь понурий чарівник окреслив магічне коло; і справді — ніщо, крім могутніх крил часу, які витримали на собі так багато людей, не в змозі перенести мене за межі цього кола.
Частина третя
І. Вікфілд і Гіп
Очевидно, бабусю мою почала серйозно турбувати моя тривала засмученість. Тому вона вигадала для мене подорож до Дувра з того приводу, щоб я оглянув її котедж і склав з винаймачем контракт на довший строк. Дженет перейшла на службу до місіс Стронг, і там я бачився з нею щодня. Покидаючи Дувр, вона вагалася, чи слід їй покінчити з відреченням від чоловіків, до якого її залучила моя бабуся, одружившись із лоцманом; але зрештою вона вирішила не йти на такий ризик. Не стільки заради принципу, мені здається, а тому, що їй не дуже сподобався моряк.
Хоч і чималих зусиль вартувало мені розлучитися з міс Мілз, але я досить охоче згодився на пропозицію моєї бабусі, бо це надавало мені змогу провести кілька мирних годин з Агнес. Я попросив у доброго доктора дозволу не з’являтися три дні; доктор хотів дати мені відпочинок і навіть просив погуляти ще довший час, але моя працьовитість не дозволяла мені погодитися на це. В будь-якому разі, я вирішив поїхати.
Щодо палати, то в мене не було великих підстав особливо ретельно ставитися до виконання своїх обов’язків. Правду сказати, наша слава серед першорядних прокторів гіршала і швидко скотилася до трохи сумнівного становища. Справи йшли поволі під керівництвом містера Джоркінса до приходу містера Спенлоу; і хоч містер Спенлоу додав закладові свіжої крові і всіма способами намагався піднести його репутацію, а все ж таки міцного фундаменту під нашим закладом не було, і палата захиталася під таким міцним ударом, як раптова втрата дійового керівника. Містер Джоркінс, незважаючи на свою грізну репутацію, був млявим, нерішучим чоловіком, ім'я якого за дверима палати не вселяло особливої довіри. Працюючи тепер під його безпосереднім наглядом, я спостерігав, як він нюхає собі тютюн і дає справам іти своєю дорогою. Більше ніж будь-коли шкодував я про тисячу фунтів стерлінгів моєї бабусі.
Але це ще було не найгірше. У прокторських справах борсалася безліч заманювачів і пройдисвітів, не зайнятих в Докторській палаті. Вони передавали справи справжнім прокторам, які ставили підписи на документах, а здобич ділили. Наша фірма мала особливу потребу в справах, і ми безоглядно приєдналися до цієї поважної зграї; ми закидали вудочки в каламутні води, де нишпорили заманювачі та пройдисвіти, щоб вони зверталися зі своїми справами до нас. Найбільше полювали ми за найкраще оплачуваними дозволами на шлюб і затвердженнями заповітів; суперництво в цій галузі було надзвичайно велике. Пройдисвіти і заманювачі розставлені були в усіх завулках біля входу до палати; ці люди мали інструкцію нападати на всіх осіб у жалобі та всіх джентльменів з соромливим виглядом і приводити їх до палати, де з них можна було отримати зиск; заманювачі так ретельно виконували ці вказівки, що я сам двічі був силоміць приведений до контори нашого головного конкурента. Суперницькі інтереси цих запальних джентльменів часом переростали в особисті сутички. Всі суди Докторської палати були обурені виглядом нашого головного заманювача (він спочатку промишляв торгівлею вином, а потім — дрібним маклерством), який кілька днів походжав із синцем під оком. Ці слідопити вважали природним чемненько вивести з екіпажа стару леді в жалобі, безсоромно оголосити вбитим першого-ліпшого проктора, про якого вона спитає, заявити, що його роботодавець — законний спадкоємець прав цього проктора, і провести розчулену стару леді до контори свого роботодавця. У такий спосіб до мене привели чимало полонених. Особливо гострим було суперництво щодо дозволів на шлюб. Соромливий джентльмен, який мав потребу в цьому документі, мусив або віддатися першому заманювачеві, або, після жорстокої сутички, стати жертвою найсильнішого з конкурентів. Один з наших клерків практикувався на тому, що спостерігав такі сутички і в слушний момент вискакував з контори, хапав жертву і приводив її до присяги. Така система заохочування існує, здається мені, до наших днів. Коли я останнього разу завітав до палати, огрядний чолов’яга у білому фартусі накинувся на мене, вискочивши з якихось дверей, і, прошепотівши мені на вухо «дозвіл на шлюб», доклав усіх сил, щоб схопити мене в обійми і відвести до проктора.
Зробивши цей відступ, переходжу до своєї подорожі до Дувра.
У котеджі все було в задовільному стані; я мав приємність повідомити бабусю, що винаймач дістав у спадщину її непримиренну ворожість до ослів, з якими провадив безперервну війну. Влаштувавши всі справи, я переночував там одну ніч і рано-вранці пішки вирушив до Кентербері. Була вже зима. Свіже холодне повітря та м’який ландшафт підживили трохи мої надії.
Прибувши до Кентербері, я почав блукати знайомими вулицями, відчуваючи якесь мирне задоволення, заспокійливе для розуму і серця. Бачив я ті самі старі вивіски, ті самі старі назви над крамницями, тих самих людей за прилавками. Мене дивувало, як мало змінилось це місце, хоч я так давно залишив школу, поки я не зрозумів, що я й сам не дуже змінився. Дивно, але мир і спокій, які в душі моїй невід’ємні від Агнес, поширювалися начебто і на місто, в якому вона жила. Поважні башти собору, старі граки і ґави, чиє гучне каркання звучало відлюдніше за тишу; пошарпані ворота, прикрашені колись статуями, що давно впали, розкришились і розлетілись із вітром, наче шанобливі пілігрими, які витріщалися на них; ветхі готичні мури, оповиті плющем і порослі травою; старовинні будинки, пастуший ландшафт ланів, городів і садів — скрізь і на всьому лежав той самий спокій, та сама тиха, задумлива і м’яка безтурботність.
Прибувши до будинку містера Вікфілда, я побачив у низенькій кімнатці першого поверху, де колись сидів Урія Гіп, самого містера Мікоубера, який старанно рипів пером. Вбраний в офіційний чорний костюм, він здавався неймовірно великим у цій маленькій кімнатці.
Містер Мікоубер був дуже радий побачити мене, і разом з тим трохи збентежився. Він хотів негайно відвести мене до Урії, але я відмовився.
— Я давно знаю цей будинок, якщо пригадуєте, — сказав я, — і сам знайду шлях нагору. Ну, як подобається вам законознавство, містере Мікоубер?
— Любий Копперфілде! — відповів він. — Законознавство дуже обмежує людину з творчою фантазією,
