Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
— Я прошу, — мовив містер Спенлоу, підстрибуючи, як балаганний Петрушка (схожості його з Петрушкою я не міг не помітити навіть при всьому своєму розпачі), — щоб ви не говорили мені про всякі заручини, містере Копперфілд!
Непорушна міс Мердстон зневажливо розсміялась одним коротким «ха».
— Коли я пояснив вам зміну в своїх життєвих обставинах, сер, — почав я знову, підшукуючи нову форму вислову замість забороненого слова, — ця таємниця, до якої я мав нещастя втягти міс Спенлоу, вже існувала. Відколи я опинився в скрутному становищі, я напружую кожен нерв і всю свою енергію, щоб поліпшити його. Я певен, що згодом поліпшу його. Чи дозволите ви мені чекати стільки, скільки вам завгодно часу? Ми обоє такі молоді, сер...
— Ви маєте рацію, — перервав мою мову містер Спенлоу, киваючи головою і суплячись, — ви обоє дуже молоді. Все це пусте! Покладімо край цьому! Заберіть ці листи і киньте їх у вогонь. Віддайте мені листи міс Спенлоу, щоб я кинув їх у вогонь; наші подальші взаємини будуть, майте це на увазі, обмежені тільки палатою, і ми домовимося більше не вертатися до минулого. Ну, містере Копперфілд, вам не бракує розуму, а це розумна пропозиція!
Ні. Я не міг і подумати про згоду на це. Я дуже шкодував, але я мав вищі міркування, ніж розум. Любов була вище від усіх земних міркувань, а я обожнював Дору, і Дора любила мене. Не можу сказати, що я саме ці слова говорив; я намагався їх якомога пом’якшити; але я виклав це і був рішучим. Не думаю, щоб я здавався занадто смішним, але напевно був рішучим.
— Дуже добре, містере Копперфілд, — сказав містер Спенлоу. — Тепер мені слід випробувати свій вплив на мою дочку.
Виразним звуком (щось середнє між зітханням і зойком) міс Мердстон дала зрозуміти, що з цього слід було почати.
— Мені слід випробувати, — повторив містер Спенлоу, підбадьорений цим вигуком, — свій вплив на мою дочку. Ви відмовляєтеся забрати ці листи, містере Копперфілд? — додав він, бо я поклав їх на стіл.
Так! Я сказав, що не визнаю за можливе взяти їх від міс Мердстон.
— А від мене? — спитав містер Спенлоу.
— Ні, — відповів я, — при найглибшій моїй пошані до вас, не можу.
— Дуже добре, — сказав містер Спенлоу.
Запанувало мовчання, і я завагався: слід мені піти чи залишитись. Нарешті я пішов до дверей з наміром сказати, що, з поваги до його почуттів, мені краще вийти. Але тут батько моєї коханої засунув руки в кишені сюртука і сказав дуже зосереджено й навіть урочистим тоном:
— Ви, очевидно, розумієте, містере Копперфілд, що я не зовсім позбавлений земних благ, і що дочка моя є моєю найближчою і найулюбленішою родичкою?
Я відповів, що, на мою думку, помилка, якої я припустився через безумне кохання, не дає йому підстав вважати мене користолюбним.
— Я зовсім не хочу цього сказати, — мовив містер Спенлоу. — Було б краще для вас і для всіх нас, якби ви були користолюбним, містере Копперфілд, тобто якби ви були розважливі і менше піддавалися впливам усіх цих юнацьких нісенітниць. Ні. Я маю на увазі зовсім інше: ви, напевно, розумієте, що я маю якесь майно заповісти своїй дитині?
Безперечно, я це розумів.
— Тут, у палаті, — сказав містер Спенлоу, — ви щодня бачили різні несподівані й гіркі наслідки, що випливають з недбалості людей щодо своїх заповітів. Отже, ви навряд чи можете мати сумніви, що мій заповіт уже зроблений.
Я схилив голову, підтверджуючи його слова.
— Я не міг би дозволити, — вів далі містер Спенлоу, ще більше проймаючись урочистим почуттям і поволі похитуючись усім тілом, — щоб на мої заходи для блага моєї дитини повпливали юнацькі дурощі, подібні до теперішніх. Це справжні дурощі. Справжня нісенітниця! Незабаром від усієї цієї маячні не лишиться й сліду. Але я міг би... я міг би, якщо це смішне безглуздя не припиниться, принаймні зробити все, щоб запобігти наслідкам будь-якого необережного кроку щодо шлюбу. А тепер, містере Копперфілд, сподіваюся, що ви не змусите мене розгорнути, навіть на чверть години, цю закриту сторінку у книжці життя і переглянути, навіть на чверть години, давно вже вирішені серйозні справи.
Він весь був пройнятий ясністю, миром, спокоєм, і це дуже вразило мене. Було зрозуміло, що всі його справи остаточно вирішені і йдуть таким певним шляхом, що не можна було не розчулитися. Мені здається навіть, що від глибоких почуттів сльози з'явилися в нього на очах.
Але що я міг зробити? Я не міг відмовитися від Дори і вирвати своє серце з грудей. Він запропонував мені тиждень на обмірковування; як міг я не погодитись на цей тиждень, знаючи навіть, що ніяке число тижнів не могло б вплинути на таку любов, як моя.
— А тим часом, порадьтеся з міс Тротвуд або з якоюсь іншою особою, що знається на житті, — сказав містер Спенлоу, обома руками поправляючи краватку. — Я даю вам тиждень, містере Копперфілд.
Я скорився і, надавши своєму обличчю виразу невтішної вірності, вийшов з кімнати. Важкі брови міс Мердстон провели мене аж до дверей — я кажу «брови», а не «очі», бо брови в неї були значно виразніші. Шановна леді так нагадала мені ранкові години в нашій вітальні в Блендерстоні, що мені знову здалося, ніби я не вивчив урок, і знову згадав я жахливу стару читанку з овальними гравюрами, які нагадували мені скельця з окулярів.
Повернувшись до контори, я закрив руками обличчя від містера Тіффі і решти клерків, зіщулився в своєму кутку і почав міркувати про цю несподівану катастрофу. В розпачі своєму нарікаючи на Джіпа, я так катував себе через Дору, що дивно, чому я не схопив свій капелюх і не помчав божевільно до Норвуда. Вони налякали її, вона плаче, а мене нема з нею; думки ці були такі жахливі, що я склав несамовитого листа до містера Спенлоу, благаючи його оберегти її від наслідків моєї жахливої долі. Я благав його берегти її ніжну натуру і не топтати прекрасну квітку — і взагалі, скільки пригадую, звертався до нього, немовби він був не батьком їй, а драконом чи якоюсь іще потворою. Цього листа я запечатав і поклав на стіл мого патрона до його повернення; потім через напіввідчинені двері його кабінету я бачив, як він увійшов, узяв листа і прочитав.
Цілий ранок не говорив він нічого про це; але надвечір він попросив мене до себе і сказав, що мені зовсім не варто турбуватися про щастя його дочки. Він, мовляв, запевнив її, що все це безглуздя, а більше нічого він їй і не має сказати. Здається йому, що він — поблажливий батько (він дійсно був таким), і нема чого мені боятись за неї.
— Якщо ви будете нерозсудливі й уперті, містере Копперфілд, — сказав він, — то мені доведеться знову послати мою дочку за кордон на певний час; але я кращої думки про вас. Сподіваюся, що за кілька днів ви будете розумнішим. Щодо міс Мердстон, — я натякав на неї в своєму
