Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
— О, мастере Копперфілд! — сказав він. — Якби ви були милостиві відповісти відвертістю на мою відвертість, коли я розкрив вам своє серце тієї ночі, коли завдав вам клопоту і переночував біля каміна у вашій вітальні, то я ніколи не мав би ніяких сумнівів щодо вас. Але тепер я щасливий і негайно позбавлю вас нагляду моєї матінки. Я знаю, що ви пробачите запопадливість закоханої людини. Чи не так? Шкода, мастере Копперфілд, що ви не були такі милостиві відповісти відвертістю на мою відвертість! А я ж давав вам для цього всі можливості! Але ви ніколи не довіряли мені так, як мені хотілося б. Я знаю, що ви ніколи не любили мене так, як я вас!
Увесь цей час він стискав мою руку своїми вогкими і слизькими, як риба, пальцями, і марні були мої спроби позбутися цього потиску. Я нічого не міг зробити. Він поклав мою руку під рукав свого шовковичного пальта, і я мимоволі мусив іти з ним рука в руку.
— Чи не повернути нам додому? — спитав Урія, легко розвертаючи мене обличчям до міста, над яким тепер сяяв молодий місяць, сріблом укриваючи далекі вікна.
— Перш ніж ми облишимо розмову на цю тему, — сказав я, порушуючи тривале мовчання, — вам слід зрозуміти, що, на мою думку, Агнес Вікфілд настільки вища за вас і настільки далека від усіх ваших зазіхань, як цей місяць.
— Мирне світило! Чи це так? — спитав Урія. — Справді! А тепер визнайте, мастере Копперфілд, що ви не любите мене так, як я люблю вас. Ви й тепер вважаєте мене занадто вбогим, і це мене не дивує.
— Я не люблю, коли вихваляються вбогістю, — відповів я, — або ще чимсь іншим.
— Ось воно! — сказав Урія, і обличчя його мало в місячному промінні свинцевий відтінок. — Хіба ж я не знав цього? Але як мало ви уявляєте собі справжню вбогість і смиренність особи мого стану, мастере Копперфілд! Батько мій і я — обоє були виховані в школі для бідних, і мати моя також виховувалась у благодійній установі. Зрання й до вечора там вчили нас смиренності і вбогості — і, здається, більше нічого. Ми повинні були бути смиренними перед цією людиною і перед тією, гнути шапку тут і вклонятися там, завжди знати своє місце і поступатися перед вищими. А вищих за нас було так багато! Батько здобув медаль за смиренність. Я теж. Батька зробили могильником за смиренність. Серед благородних джентльменів він мав славу такого покірного чоловіка, що вони вирішили влаштувати його. «Будь смиренним, Уріє, — казав мені батько, — і ти досягнеш успіхів. Мене й тебе вчили цього в школі; і це найкраща наука. Будь смиренним, — казав батько, — і ти візьмеш своє». І справді, його порада непогана.
Саме тоді вперше зрозумів я, що ця огидна, лицемірна, фальшива смиренність корінилась не в особливостях сім’ї Гіпів. Я бачив урожай, але не замислювався, як він був посіяний.
— Коли я був зовсім малим хлопчиком, — казав Урія, — я навчився смиренності і віддався їй. Я з апетитом їв смиренний пиріжок. Я зупинився на смиренному щаблі науки і сказав собі: «Тримайся!» Коли ви запропонували навчати мене латини, то я знав, що мені треба відмовитися. «Людям подобається бути вищими за тебе, — казав батько, — тримайся внизу!» Я дуже смиренний і до теперішнього часу, мастере Копперфілд, але я здобув деяку владу!
І він казав усе це — я бачив з його обличчя, освітленого місяцем, — для того, щоб довести мені: він вирішив винагородити себе, вживши свою владу. Я ніколи не мав сумніву в його підступності, його ницості й злостивості; але тоді вперше я цілком зрозумів, який ниций, нещадний і підлабузницький характер мусив виховатись внаслідок цього давнього приниження.
З цієї розповіді виник тільки один добрий наслідок: Урія Гіп, захоплений своєю промовою, звільнив мою руку, щоб погладити своє підборіддя. Раз вирвавшись від нього, я вже вирішив триматися на відстані; назад ми йшли майже весь час мовчки.
Чи то він зрадів таємниці, яку я розповів йому, чи винайшов якісь нові підступні плани, — не знаю, але в усякому разі настрій його значно покращав. За обідом він розмовляв більше ніж зазвичай. Щойно ми повернулися додому, мати його була знята з посту. За столом він запитував її, чи не занадто він уже старий, щоб залишатися нежонатим; а одного разу він так глянув на Агнес, що я віддав би все своє майно за право його добре відлупцювати.
Коли ми, троє чоловіків, лишилися самі після обіду, Урія зробився ще відважнішим і сміливішим. Він майже не пив вина; і причиною його відваги було, мабуть, тільки нахабне почуття перемоги, яким він тепер був пройнятий з голови до ніг.
Я ще вчора помітив, як він намагається змусити містера Вікфілда багато пити; зрозумівши погляд, який Агнес кинула на мене перед виходом із кімнати, я сам обмежився однією чаркою, а потім запропонував іти слідом за дамами. Сьогодні я зібрався зробити так само, але Урія випередив мене.
— Ми не часто бачимо нашого любого гостя, сер, — сказав він, звертаючись до містера Вікфілда, який сидів край столу, — і я хотів би привітати його ще одною-другою чаркою вина, якщо ви не заперечуєте, містере Копперфілд, за ваше здоров’я і щастя!
Я змушений був удати, ніби з приємністю потискаю його руку. Зате цілком щиро потиснув я руку засмученому джентльменові — його компаньйону.
— Ну, колего! — сказав Урія. — Якщо дозволено мені так вас назвати, тепер за вами черга. Мабуть, ви проголосите нам якийсь тост, приємний для Копперфілда?
І містер Вікфілд випив за здоров’я моєї бабусі, випив за здоров’я містера Діка, за Докторську палату, за Урію — і за все пив він двічі. Він був свідомий своєї власної слабкості, він безпорадно намагався чинити їй опір; у ньому боролися сором перед своєю підвладністю Урії з бажанням догодити йому; а Урія крутився, вигинався і всіляко показував мені жалюгідний стан свого компаньйона. Серце моє боліло, коли я дивився на це, і рука ледве спроможна про це писати.
— Ну, колего! — сказав нарешті Урія. — А тепер я знову проголошую тост і смиренно прошу наповнити великі бокали, а не дрібні чарки, бо я збираюся пити за здоров’я божественної представниці жіночого роду!
Батько Агнес тримав у руці порожню склянку. Я побачив, як він поставив склянку на стіл, глянув на портрет, що був такий схожий на його дочку, притиснув руку до лоба і безпомічно відкинувся в кріслі.
— Я занадто смиренна і вбога людина, щоб проголошувати тост за її здоров’я, — вів далі Урія, — але я схиляюсь перед нею... я обожнюю її!
Містер Вікфілд судомно стиснув обома руками свою сиву голову, але ніякий фізичний біль не міг, звичайно, дорівнятися до його душевних мук.
— Агнес, — сказав Урія, чи то не звертаючи уваги на її батька, чи не зрозумівши його жесту, — Агнес Вікфілд, смію сказати, — найбожественніша з жінок. Чи можу я говорити відверто, як серед друзів? Бути батьком її — гордість, але бути її чоловіком...
Врятуйте мене від того, щоб я ще будь-коли почув такий крик, з яким батько її встав з-за столу.
