Делілло Дон. Зеро К - Дон Делілло

Двоє чоловіків увійшли до кімнати, високі й світлошкірі, близнята, у старих робочих штанах і сірих футболках до пари. Вони стали по одному обабіч столу і заговорили без вступу, кожен поступаючись іншому в бездоганному переході.

— Це перший розкол, другий з першого космічного року. Ми стаємо громадянами всесвіту.

— Звісно, є питання.

— Щойно ми опануємо подовження життя і наблизимося до можливості абиколи стати поновлюваними, що станеться з нашими енергіями, нашими сподіванками?

— Заснованими нами соціальними інститутами.

— Чи намислюємо майбутню культуру млявості та самопотурання?

— Хіба смерть — це не благословення? Хіба вона не визначає цінність наших життів, щохвилини, щороку?

— Багато інших питань.

— Хіба не досить прожити трохи довше, користаючись сучасними технологіями? Чи нам треба ще, і ще, і ще?

— Нащо зривати інноваційну науку нехлюйським надлишком людей?

— Хіба буквальне безсмертя стисне наші витривалі види мистецтва і культурні дива до мізерності?

— Що про це напишуть поети?

— Що станеться з історією? Що станеться з грошима? Що станеться з Богом?

— Багато інших питань.

— Хіба ми не полегшуємо шлях до неконтрольованих верств населення, дій довкілля?

— Забагато живих тіл, замало простору.

— Хіба не стаємо ми планетою старих і похилених, десятків мільярдів із беззубими вищирами?

— А як щодо тих, хто помирає? Інших. Вони завжди будуть інші. Чому деякі повинні жити, поки інші вмирають?

— Півсвіту перероблює свої кухні, а друга половина голодує.

— Чи хочемо ми вірити, що кожна умова, яка завдає страждання розуму і тілу, буде виліковна в контексті нашої необмеженої довготривалості?

— Багато інших питань.

— Визначальний елемент життя — те, що воно закінчується.

— Природа хоче нас винищити задля того, щоб повернутися до своєї непорушної та неушкодженої форми.

— А чи ми будемо добрі, якщо житимемо вічно?

— Якій остаточній істині ми протистоятимемо?

— Хіба це не жало нашого доконечного помирання, що робить нас дорогими людям у нашому житті?

— Багато інших питань.

— Що означає помирати?

— Де мертві?

— Коли припиняєш бути тим, ким є?

— Багато інших питань.

— Що станеться з війною?

— Цей розвиток покладе край війні чи новому рівню широкомасштабного конфлікту?

— Коли індивідуальна смерть уже не буде неминуча, що станеться із затаєною ідеєю ядерного знищення?

— Чи почнуть зникати всі традиційні обмеження?

— Ракети відраджуватимуть одна одну від запускальних пристроїв?

— Чи має технологія потяг до смерті?

— Багато інших питань.

— Але ми відкидаємо ці питання. Вони не схоплюють суті нашого намагання. Ми хочемо розширити межі того, що означає бути людиною,— розширити, а потім перевершити. Ми хочемо робити все, на що спроможні, аби змінити людську думку і зігнути енергії цивілізації.

Якийсь час вони отак розмовляли. Вони не були науковцями чи соціальними теоретиками. Ким вони були? Авантюристами такого штабу, що я не зовсім міг розпізнати.

— Ми переробили це пустище, цю усамітнену пустельну срану діру, щоб відокремитися від поміркованості, від тягаря того, що називають відповідальним думанням.

— Тут, сьогодні, у цій кімнаті, ми говоримо до майбутнього, до тих, хто, може, й засудить нас як хоробрих, химерних чи дурних.

— Розглянемо дві можливості.

— Ми хочемо переписати майбутнє, усе наше майбутнє і закінчити з однією чистою сторінкою.

— Або — ми серед тих небагатьох, які перемінять усе життя на планеті на всі часи.

Я назвав їх близнята Стенмарк. Вони були близнята Стенмарк. Ян і Ларс чи Нільс і Свен.

— Поснулі у своїх капсулах, у своїх струках. Ті теперішні й ті прийдешні.

— Чи вони насправді мертві? Чи можна їх назвати мертвими?

— Смерть — це культурний артефакт, а не суворе визначення того, що є по-людськи неминуче.

— Чи вони ті, ким були до того, як увійшли до камери?

— Ми заселимо їхні тіла нанороботами.

— Оновимо їхні органи, відновимо їхні системи.

— Ембріональні стовбурові клітини.

— Ферменти, білки, нуклеотиди.

— Вони будуть предметом наших досліджень, нашими іграшками.

Свен нахилився до своєї публіки, несучи із собою цю останню фразу, і там від благодійників пішли брижі здивованої реакції.

— Нанопристрої вживлюють у відповідні рецептори мозку. Російські романи, фільми Берґмана, Кубрика, Куросави, Тарковського. Класичні твори мистецтва. Діти, які багатьма мовами декламують віршики. Твердження Вітґенштайна, аудіотекст логіки та філософії. Родинні фотографії та відео, порнографія на вибір. У капсулі ви мрієте про минулі кохання і слухаєте Баха, Біллі Голідей. Ви вивчаєте переплетені структури музики та математики. Ви перечитуєте п'єси Ібсена, переглядаєте річки та струмки речень Гемінґвея.

Я знову подивився на жінку в хустці, усе ще безіменну. Вона не буде справжньою, поки я не дам їй ім'я. Тепер вона сиділа прямо, поклавши руки на стіл, очі заплющені. Вона була в стані медитації. Я хотів у це вірити. Вона чула хоч слово, сказане Стенмарками? Її розум спорожнів від слів, мантр, священних складів.

Я назвав її Арджуна, а потім Арджана. Це гарні імена, але хибні. Ось я, у загерметизованому відсіку, вигадую імена, зазначаю акценти, нашвидку лаштую історії та національності. То були поверхові відповіді довкіллю, що вимагало відмови від таких розрізнень. Я потребував дисциплінованості, дорівнятися ситуації. Та чи я коли бував рівний ситуації? Мені було треба те, що я робив.

Я слухав Стенмарків.

— Із часом вирине релігія смерті у відповідь на наші подовжені життя.

— І повернуть смерть.

— Ватаги смертоповстанців споряджатимуться вбивати людей навмання. Чоловіки та жінки, плуганичись сільською місцевістю, використовуючи грубі знаряддя, щоб убити зустрічних.

— Пожадливі кровопролиття з церемоніальними перспективами.

— Моліться над тілами, наспівуйте над тілами, робіть із тілами щось невимовно інтимне.

— Потім спалюйте тіла і розмазуйте прах на своїх власних тілах.

— Чи моліться над тілами, наспівуйте над тілами, їжте їстівну плоть тіл. Спалюйте рештки.

— У тій чи іншій формі люди повертаються до своїх смертепереслідуваних коренів, щоб знову підтвердити схему вимирання.

— Смерть — звичка, яку важко зломити.

Нільс жестикулював, здійнятий кулак, великий палець випнутий назад через плече. Він указує на череп на стіні. І я відразу зрозумів, інтуїтивно, що велика грубезна костомаха — то їхнє творіння, і що ці двоє, на позір улесливі, демонологи по духу, ці індивіди відповідають за вигляд, стиль і норов усього комплексу. Це був