Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго
Вже кілька хвилин він чув легенький шум над собою і позаду. Так, немов шелестіло на дереві листя під подувами вітру. Спочатку він не звернув на це уваги. Але шелестіння не припинялося, ставало якимсь настійливим, і він обернувся.
Це дійсно шелестів лист, тільки паперовий. Над його головою вітер шарудів приклеєною до стовпа великою об’явою. Її приліпили недавно, бо вона була ще вогка, і вітер, шарпнувши, відірвав один край.
Старий зійшов на дюну з другого боку і тому не побачив цієї об’яви зразу.
Він став на камінь, на якому тільки що сидів, і притримав рукою загнутий вітром краєчок об’яви. Небо було ясне, — в червні смеркає повільно. Біля підніжжя дюни вже стемніло, а вгорі ще не зовсім. Частину об’яви надрукували великими літерами, і було досить видно, щоб прочитати. Старий прочитав:
«Французька республіка, єдина і неподільна.
Ми, Прієр із Марни, представник народу, як довірена особа при армії Шербурзького побережжя, наказуємо:
Колишнього маркіза де-Лантенака, віконта де-Фонтене, так званого принца Бретонського, що таємно зійшов на берег біля Гранвіля, оголошено поза законом. Голову його оцінено. Хто виявить його, живого чи мертвого, одержить шістдесят тисяч ліврів. Ця сума буде виплачена не асигнаціями, а золотом. Батальйон Шербурзької прибережної армії негайно відправити на розшуки колишнього маркіза де-Лантенака. Сільські общини повинні подавати цьому батальйонові допомогу. Дано в домі общин у Граивілі, 2 червня 1793 року. Підписано.
Прієр із Марни».
Під цим прізвищем був другий підпис, значно дрібнішими літерами, які в сутінках вже не можна було прочитати.
Старий насунув на очі капелюх, зав’язав під самим підборіддям капюшон свого морського плаща і швидко зійшов з дюни. Не було чого затримуватися на цій освітленій вершині.
Можливо, він і так пробув на ній занадто довго. Вершина дюни була єдиною ще помітною точкою пейзажу.
Спустившись вниз у темряву, він уповільнив ходу.
Він пішов, як намітив раніше, в напрямі до ферми, сподіваючись, очевидно, що там буде безпечніше.
Ніхто не зустрівся йому. Це була година, коли тут не буває прохожих.
Зупинившись за якимсь кущем, він скинув плащ, вивернув куртку хутром угору, знову загорнувся в плащ, але підв’язав його мотузком біля шиї, від чого відразу ж набув вигляду жебрака, і рушив далі.
Світив місяць.
Він дійшов до перехрестя двох доріг, де стояв старий кам’яний хрест. Біля його підніжжя виднівся білий чотирикутник — певно, це була та ж об’ява, яку старий щойно прочитав. Він підійшов до неї.
— Куди ви йдете? — спитав його чийсь голос.
Він обернувся.
У заростях стояв чоловік, — як і він, високий на зріст, і старий, як він, з таким же сивим волоссям, але ще убогіше вдягнений. Майже двійник.
Цей чоловік спирався на довгий ціпок.
Чоловік повторив:
— Я вас питаю, куди ви йдете?
— Скажіть раніше, де я? — відказав старий спокійно, майже гордовито.
— Ви в сеньйорії Таніс, де я — жебрак, а ви — сеньйор.
— Я?
— Так, ви, пане маркіз де-Лантенак.
IV. ЖЕБРАК
Маркіз де-Лантенак, — будемо тепер називати його власним ім’ям, — суворо промовив:
— Що ж! Викажіть мене.
Чоловік продовжував:
— Ми обидва тут вдома: ви — в замку, я — в чагарнику.
— Досить розмов. Викажіть мене, — сказав маркіз.
Чоловік далі говорив:
— Ви ж ішли до ферми Ерб-ан-Пайль?
— Так.
— Не йдіть туди.
— Чому?
— Бо там сині.
— Відколи?
— Уже три дні.
— Жителі ферми вчинили їм опір, звичайно?
— Ні. Вони відчинили перед ними всі ворота.
— А! — сказав маркіз.
Чоловік показав пальцем на дах ферми, що виднівся на деякій віддалі між деревами.
— Ви бачите дах, пане маркіз?
— Бачу.
— А бачите, що над ним?
— Що майорить на вітрі?
— Так.
— Прапор.
— Трикольоровий, — сказав чоловік.
Це був той самий предмет, що привернув увагу маркіза, ще коли він сидів на вершині дюни.
— Здається, дзвонять на сполох? — спитав маркіз.
— Так.
— А з якої причини?
— Певно, через вас.
— А чому не чути?
— Вітер заважає.
Чоловік продовжував:
— Ви бачили об’яву?
— Так.
— Вас шукають.
І, кинувши погляд у напрямі до ферми, він додав:
— Там півбатальйон.
— Республіканців?
— Парижан.
— Гаразд, — сказав маркіз, — ходім.
І він ступив крок до ферми.
Чоловік схопив його за руку.
— Не йдіть.
— А куди ж мені йти?
— До мене.
Маркіз глянув на жебрака.
— Слухайте, пане маркіз, у мене не так добре, зате безпечно. Халупка низенька, наче льох. Замість підлоги — підстилка з моху, замість стелі — покрівля з гілля й трави. Ходім. На фермі вас розстріляють. У мене ви спокійно відпочинете. Ви ж, мабуть, втомились. А вранці сині рушать далі, і ви підете куди схочете.
Маркіз розглядав цього чоловіка.
— На чиєму ви боці? — спитав маркіз. — Ви республіканець? Рояліст?
— Я бідняк.
— Ні республіканець, ні рояліст?
— Гадаю, що ні.
— Ви стоїте за чи проти короля?
— Я не маю на це часу.
— А якої ви думки про те, що тепер діється?
— Я думаю, що не маю з чого жити.
— І все-таки ви хочете мене врятувати.
— Я бачу, що ви поза законом. А що це таке — закон, якщо можна бути поза ним? Я не розумію. А я — чи я в законі? Чи поза законом? Я нічого про це не знаю. Вмирати з голоду, — чи значить це бути в законі?
— І давно ви вмираєте з голоду?
— Все своє життя.
— І ви мене рятуєте?
— Так.
— Чому?
— Я сказав собі: «Ось іще бідніший за мене. Я хоч маю право дихати, а він і того не має».
— Це правда. І ви мене рятуєте?
— Певна річ. Ми тепер брати, монсеньйор. Я прошу хліба, ви просите життя. Ми — обидва жебраки.
— А ви знаєте, що мою голову оцінено?
— Так.
— Звідки ви знаєте?
— Я читав об’яву.
— Ви вмієте читати?
— Так. І писати теж. Чому я маю бути дурним бидлом?
— Отже, раз ви вмієте читати і прочитали об’яву, ви знаєте, що той, хто мене викаже, одержить шістдесят тисяч франків.
— Я знаю.
— Не асигнаціями.
— Так, я знаю, золотом.
— Ви знаєте, що шістдесят тисяч франків — то цілий статок?
— Знаю.
— І той, хто мене викаже, стане багатієм?
— То що?
— Багатієм!
— Я й подумав якраз про це. Побачивши вас, я сказав
