Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго

хоробрість, я нагородив його; він був винен, я його покарав. Він зрадив свій обов’язок, я свій виконав. Те, що я зробив, я зробив би знову. І, клянусь святою Анною Орейською, яка бачить нас з небес, в такому випадку, коли я звелів розстріляти твого брата, я звелів би розстріляти й свого сина. Тепер ти господар. І мені шкода тебе. Ти збрехав своєму капітанові. Ти, християнин, не маєш віри. Ти, бретонець, не маєш честі. Мене доручили тобі, покладаючись на твою вірність, а ти чиниш зраду. Ти вбиваєш мене, хоч обіцяв вберегти моє життя. Знаєш ти, що ти тут губиш? Себе самого. Ти забираєш моє життя у короля і віддаєш своє вічне життя дияволові. Що ж, чини свій злочин. Ти дешево продаєш своє місце в раю. Завдяки тобі диявол переможе, завдяки тобі палатимуть храми, завдяки тобі нечестивці І далі переливатимуть дзвони на гармати. Розстрілюватимуть людей тим, що мало спасати душі. Може, й зараз, коли я розмовляю з тобою, дзвін, що дзвонив на твої хрестини, вбиває твою матір. Ну, помагай дияволові. Не гайся. Так, я засудив твого брата, але знай, що я був знаряддям божим. А ти засуджуєш божий промисел! Ти, може, засудив би й блискавку на небі? Нещасний, ти будеш засуджений нею. Бережись того, що ти хочеш зробити. Хіба ти знаєш, чи нема на мені благодаті божої? Ні. Чи тобі все одно? Що ж, роби те, що намірився. В твоїй волі кинути мене в пекло, і себе разом зі мною. Моя і твоя вічна погибель у твоїй руці. Відповідатимеш перед богом ти. Ми самі і віч-на-віч перед безоднею. Продовжуй же, кінчай, довершуй! Я старий, а ти молодий. Я беззбройний, а ти озброєний. Убий мене.

В той час, як старий, випроставшись на весь зріст, говорив ці слова голосом, дужчим за шум моря, його постать через гойдання човна на хвилях то затінювалась, то освітлювалась. Матрос був смертельно блідий. Великі краплі поту падали з його лоба. Він тремтів, наче в пропасниці. Час від часу він цілував свої чотки. Коли старий скінчив, матрос кинув свій пістолет і впав на коліна.

— Змилуйтесь, монсеньйор! Простіть мені! — скрикнув він. — Ви говорите, як сам бог. Я винен. Винен був і мій брат. Я зроблю все, щоб спокутувати його злочин. Розпоряджайтесь мною. Наказуйте. Я коритимусь.

— Я прощаю тобі, — сказав старий.

II. ПАМ'ЯТЬ СЕЛЯНИНА ВАРТА ЗНАНЬ СТРАТЕГА

Провізія, що була в човні, знадобилась.

Двом утікачам, змушеним пробиратися довгими манівцями, тільки через тридцять шість годин вдалося досягти берега. Вони пробули ніч на морі. Але ніч була гарна, тільки що місяць світив занадто ясно для людей, які хочуть бути непоміченими.

Їм довелося спочатку віддалитися від Франції і випливти у чисте море в напрямі до Джерсея.

Вони чули останні постріли розстрілюваного корвета, що лунали, як передсмертне рикання лева, вбитого в лісі мисливцями.

Корвет «Клеймор» загинув так, як і «Месник», але слави не випало на його долю. Не можна бути героєм, б’ючись проти батьківщини,

Гальмало був надзвичайний моряк. Він показував чудеса вправності й кмітливості. Цей імпровізований маршрут через великі хвилі, між рифами і пильною вартою ворога, був шедевром. Вітер стих, море стало лагідним.

Гальмало обминув скелі — Менк’є, обійшов Вал Бика, зайшов, щоб перепочити кілька годин, у маленьку бухточку, яка утворюється тут на півночі в час відпливу, потім знову спустився на південь, знайшов спосіб пройти між Гранвілем і островом Шозе, не помічений ні шозейською, ні гранвільською вартою. Він зайшов у бухту Сен-Мішель, що було дуже сміливо, бо ж це близько від Канкаля, місця, де стояла ескадра крейсерів.

Надвечір другого дня, приблизно за годину до заходу сонця, він лишив позаду гору Сен-Мішель і пристав до низького берега, завжди безлюдного, бо він небезпечний — на ньому можна загрузнути в зибучому піску.

На щастя, був приплив.

Гальмало підвів човен скільки зміг ближче до берега, помацав пісок, встановив, що він твердий, випхнув човен на берег і зскочив на землю.

Старий слідом за ним переступив через борт і оглянув обрій.

— Монсеньйор, — сказав Гальмало, — ми тут біля гирла Куенона. З правого боку Бовуар, а з лівого — Гюїн. Дзвіниця перед нами — це Ардевон.

Старий нахилився над човном, узяв один сухар, поклав його в кишеню і сказав Гальмало:

— Візьми решту.

Гальмало поклав рештки м’яса та сухарів у мішок і взяв мішок на плечі. Зробивши це, він сказав:

— Монсеньйор, чи вести вас, чи йти за вами?

— Ні те, ні те.

Гальмало здивовано дивився на нього. Старий продовжував:

— Ми розійдемося, Гальмало. Бути вдвох нема чого. Треба бути з тисячею або самому.

Він спинився, вийняв з кишені бант із зеленого шовку, дуже схожий на кокарду з вишитою на ньому золотою лілією. Він спитав:

— Ти вмієш читати?

— Ні.

— Це добре. З людиною, що читає, зазнаєш мороки. У тебе добра пам’ять?

— Так.

— Це добре. Слухай, Гальмало. Ти підеш праворуч, а я ліворуч. Я поверну до Фужера, ти — до Бузужа. Не кидай свого мішка, він надає тобі вигляду селянина. Зброю сховай. Виріж собі десь ціпок. Пробирайся житами, вони високі. Просувайся за огорожами. Іди навпростець через поля. Уникай прохожих. Обминай шляхи й мости. Не заходь до Понторсона. Ага, ти муситимеш переправитись через Куенон. Як ти це зробиш?

— Перепливу.

— Добре. Потім є й брід. Ти знаєш, де він?

— Між Ансе і В’є-В’єлем.

— Гаразд. Ти справді з цього краю.

— Але надходить ніч. Де монсеньйор спатиме?

— Я сам про себе подбаю. А де ти спатимеш?

— Десь у дуплі. До того, як стати матросом, я був селянином.

— Кинь свою моряцьку шапку, вона зраджує тебе. Десь роздобудеш селянську.

— О, якийсь картуз дістати легко. Перший рибалка відступить мені свій.

— Добре. Тепер слухай. Ти знаєш ліси?

— Всі.

— Всього краю?

— Від Нуармутьє до Лаваля.

— Знаєш і назви?

— Знаю ліси, знаю назви, знаю все.

— Ти нічого не забудеш?

— Нічого.

— Добре. Тепер слухай уважно. Скільки льє ти можеш пройти за день?

— Десять, п’ятнадцять, вісімнадцять, двадцять, коли треба.

— Буде треба. Не забудь ні слова з того, що я тобі скажу. Ти увійдеш у ліс Сент-Обен.

— Біля Ламбала?

— Так. Край яру, що між Сен-Рієлем і Пледельяком, є великий каштан. Ти спинишся під ним. Ти не побачиш нікого.

— Але це не завадить комусь там бути. Знаю.

— Ти подаси сигнал. Ти вмієш давати сигнал?

Гальмало надув щоки, повернувся до моря, і почулося гугукання сови. Воно пролунало