Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго
Молодий і вродливий чоловік пройшов між цими людьми, що стояли навколішках, великими кроками піднявся на пагорок і спинився перед маркізом. На ньому, як і на селянах, був повстяний капелюх з білою кокардою на відігнутому краї, але руки він мав білі, сорочка була з тонкого полотна, а поверх куртки в нього на білому шовковому шарфі висіла шпага з позолоченою ручкою.
Зійшовши на пагорок, він кинув на землю капелюх, розв’язав шарф і, ставши на одне коліно, простяг маркізові шарф і шпагу з словами:
— Ми дійсно шукали вас і знайшли. От шпага командувача. Ці люди тепер ваші. Я був їх командиром, тепер я стаю вищий рангом — я ваш солдат. Прийміть наше покірне шанування. Наказуйте, пане генерал.
Потім він подав знак, і з лісу вийшли люди, несучи трикольоровий прапор. Вони піднялися до маркіза і поклали прапор біля його ніг. Це був прапор, який він бачив крізь дерева.
— Пане генерал, — сказав молодий чоловік, що передав йому шпагу, — це прапор, який ми відбили у синіх, що були на фермі Ерб-ан-Пайль. Монсеньйор, мене звуть Гавар. Я служив під командою маркіза Ла Руері.
— Добре, — сказав маркіз.
І, спокійно й поважно, він причепив собі шарф з шпагою.
Потім, вихопивши шпагу з ножен і махнувши нею над головою, гукнув:
— Встаньте! Хай живе король!
Всі підвелися.
І в глибині лісу почувся несамовитий і тріумфуючий вигук:
— Хай живе король! Хай живе наш маркіз! Хай живе Лантенак!
Маркіз повернувся до Гавара.
— Скільки ж вас?
— Сім тисяч.
І, спускаючись з пагорка разом з маркізом, перед яким селяни розсували кущі, Гавар продовжував:
— Монсеньйор, це дуже просто. Все це легко пояснити. Ждали тільки іскри. Республіканська об’ява, що оголошувала про ваше повернення, підняла всю місцевість на бій за короля. До того ж про вас таємно повідомив і мер Гранвіля, людина наша. Це він врятував абата Олів’є. Цієї ночі дзвонили на сполох.
— Ради чого?
— Ради вас.
— А! — сказав маркіз.
— І от ми тут.
— І вас сім тисяч?
— Сьогодні. Нас буде п’ятнадцять тисяч завтра. Це породження краю. Коли пан Анрі де-Ларошжаклен їхав до католицької армії, задзвонили на сполох, і за одну ніч шість парафій — Ізерне, Корке, Ешобруань, Об’є, Сен-Обен та Нюейль — послали йому десять тисяч чоловік. Не було бойових припасів, у одного муляра знайшлося шістдесят фунтів пороху, і пан де-Ларошжаклен відправився з цим. Ми догадувалися, що ви маєте бути десь у цьому лісі, і шукали вас.
— Так це ви атакували синіх на фермі Ерб-ан-Пайль?
— Вітер перешкоджав чути сполох. Вони не мали ніякої підозри, бо там їх селяни прийняли добре. А сьогодні вранці ми наскочили на ферму. Сині спали, і ми закінчили справу в одну мить. Я маю коня. Зволите прийняти його?
— Гаразд.
Один із селян підвів білого коня, осідланого по-військовому. Відмовившись від допомоги, яку йому пропонував Гавар, маркіз сам скочив у сідло.
— Ура! — закричали селяни. Цей англійський вигук досить поширений на бретонсько-нормандському березі, жителі якого мають постійні стосунки з островами Ла-Маншу.
Гавар по-військовому відкозиряв і спитав:
— Де буде ваша резиденція, монсеньйор?
— Поки що у Фужерському лісі.
— Це один із ваших семи лісів, пане маркіз.
— Треба священика.
— У нас є.
— Хто?
— Вікарій Ербрейської каплиці.
— Я його знаю. Він приїздив на Джерсей.
Священик вийшов з рядів і сказав:
— Тричі, монсеньйор.
Маркіз повернув голову.
— Добрий день, пане вікарій. Вам буде робота.
— Тим краще, пане маркіз.
— Вам багатьох доведеться сповідати. Тих, що побажають, розуміється. Нікого не треба силувати.
— Пане маркіз, — сказав священик, — Гастон у Темене силує республіканців сповідатися.
— Це ж перукар, — сказав маркіз. — А сповідь має бути добровільна.
Гавар, що відходив дати деякі розпорядження, повернувся.
— Я жду ваших наказів, пане генерал.
— Насамперед накажіть збиратися у Фужерському лісі. Нехай розійдуться і сходяться поодинці.
— Наказ уже дано,
— Ви казали мені, здається, що жителі Ерб-ан-Пайля добре прийняли синіх?
— Так, пане генерал.
— Ви спалили ферму?
— Так.
— А селище?
— Ні.
— Спаліть.
— Сині пробували боронитися, але їх було півтораста, а нас сім тисяч.
— Що це за сині?
— Сині Сантерра.
— Того, що звелів бити в барабани, коли страчували короля. Отже, це батальйон парижан?
— Півбатальйон.
— Як він зветься?
— На прапорі, пане генерал, напис «Батальйон Червоного Ковпака».
— Це люті звірі.
— Що робити з пораненими?
— Добийте.
— Що робити з полоненими?
— Розстріляйте.
— Їх щось із вісімдесят.
— Розстріляти всіх.
— З ними дві жінки.
— Теж розстріляти.
— І троє дітей.
— Дітей візьміть з собою. Там видно буде, що з ними робити.
І маркіз торкнув коня.
VII. «НІЯКОЇ ПОЩАДИ!» (наказ Комуни)
«НІЯКОГО МИЛОСЕРДЯ!» (наказ принців)
У той час, коли біля Таніса відбувалося все це, жебрак прямував до Кроллона. Він спускався в яри, пробирався крізь гущавину, неуважний до всього і уважний до дрібниць, як він сам про себе казав, скоріше замріяний, ніж задумливий, бо в задумливості є мета, а в замріяності — ні. Він походжав собі, спиняючись, з’їдаючи то там, то там листок дикого щавлю, п’ючи з струмків, прислухаючись до далекого гуркоту, потім знову підпадаючи під вплив співучої чарівливості природи і підставляючи своє дрантя під сонце, можливо, чуючи й людські голоси, але прислухаючись тільки до співу пташок.
Він був старий і неповороткий. Він не міг ходити далеко — чверть льє, як він говорив маркізові де-Лантенаку, його вже стомлювала. Він звернув трохи вбік до Круа-Аврашен, і настав уже вечір, коли він повертався назад.
Недалеко від Масе стежка, якою він ішов, вивела його на горб, де не росло жодне дерево і звідки видно було все навколо аж до моря.
Його увагу привернув дим.
Немає нічого приємнішого за дим і нічого страшнішого. Буває дим мирний, і буває дим злочинний. По густоті й кольору диму видно всю різницю між миром і війною, між братерством і ненавистю, між гостинним притулком і могилою, між життям і смертю. Дим, що здіймається над деревами, може бути ознакою найпрекраснішого в світі — домашнього вогнища, чи найстрашнішого — пожежі. І все щастя, як і все нещастя людини, криється іноді в цій речовині, що її розвіює вітер.
Дим, який побачив Тельмарш, був тривожний.
Він
