Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго
Він був стомлений і тепер з приємністю сидів на камені, віддаючись тому безтямному забуттю, в яке впадають зморені люди в перші хвилини відпочинку.
Є година дня, яку можна назвати безгомінною, — година тихомирна, година вечора. Була саме така година. Старий тішився нею. Він розглядав, він прислухався. До чого? До спокою. Навіть у сильних натур бувають хвилини меланхолії. Коли раптом цей спокій не то що порушили, а наче підкреслили голоси прохожих. Говорили жінки і діти. Так іноді вриваються в темряву несподівані веселі передзвони. Кущі закривали тих, хто розмовляв, але ясно було, що вони йшли мимо дюни і простували до рівнини та лісу. Ці голоси, ясні й свіжі, долинали до задуманого старого і звучали так виразно, що він чув кожне слово.
Жіночий голос говорив:
— Треба поспішати, тітко Флешар. Сюди йти, чи що?
— Ні, туди.
І діалог між двома голосами — один гучний, другий тихший, продовжувався:
— Як зветься ферма, де ми зупинились?
— Ерб-ан-Пайль.
— І нам іще далеко?
— Добру чверть години.
— Поспішаймо, бо час вечеряти.
— Ми таки справді запізнилися.
— Треба бігти. Але ваші малюки потомилися. А хіба ми вдвох дотягнемо трьох опецьків? І так ви, тітко Флешар, несете одного. А воно ж як камінчик. Ви хоч і відлучили цю ненажеру, а з рук вона не злазить. Це погано. Спустіть її на землю, нехай походить. Ах, вихолоне зовсім наш суп.
— А добрі черевики ви мені дали. Прямо наче на мене шиті.
— Таж краще, ніж ходити босоніж.
— Не відставай, Рене-Жан.
— Через нього ми й запізнились, йому, бач, треба поговорити з кожною дівчинкою, яку зустріне. Моторний хлопець.
— Йому ж скоро п’ять років.
— Скажи-но, Рене-Жан, чому ти заговорив з тією дівчинкою у селі?
Дитячий голос, голос хлопчика, відповів:
— Бо це була моя знайома.
Жінка здивувалась:
— Як ти її знаєш?
— А так, — відповів хлопець, — вона мені сьогодні ранком подарувала звірят.
— Оце так! — скрикнула жінка. — Ми тільки три дні тут, а він уже придбав приятельку.
Голоси віддалилися. Усе стихло.
II. AURES НАВЕТ ET NON AUDIET[21]
Старий не поворухнувся. Він ні про що не думав, ііавряд чи й мріяв. Навколо нього була довірлива безтурботність, дрімотний спокій і самотність. Ще був ясний день на дюні, майже темно па рівнині і зовсім поночі в лісових хащах. Сходив місяць. Кілька зірок прорізали бліде в зеніті небо. І цей чоловік, захоплений майбутніми жорстокими тривогами, поринув душею в невимовну лагідність безконечності. Він почував якесь просвітління, ніби зародок надії, якщо слово «надія» можна прикласти до сподівань громадянської війни. В цю мить йому здавалось, ніби, щасливо уникнувши лих, що можуть статися на морі, і ступивши на берег, він позбувся всіх небезпек. Ніхто не знав його ім’я, він був сам, втік від ворога, не лишивши сліду, бо на морській поверхні не лишається нічого; ніхто не звертав на нього уваги, навіть ні в чому не підозрівав. Він відчував у собі якесь надзвичайне заспокоєння. Ще трохи, і він би заснув.
Якраз для цієї людини, на долю якої впало так багато бур, глибока тиша, що огортала небо і землю, була сповнена дивних чарів.
Чути було тільки гомін вітру з моря, але це гудіння безперервне і майже перестає бути шумом, настільки звикаєш до нього.
Раптом старий підвівся.
Увага його раптом прокинулась. Він оглянув обрій, його погляд відразу став напружено пильним.
Він дивився на дзвіницю в Кормере, в глибині рівнини.
Дійсно, щось незвичайне діялося в цій дзвіниці. Її силует окреслювався дуже чітко. Виднілася башта з пірамідальною покрівлею, а за нею — клітка для дзвонів, квадратна, наскрізна, за бретонським звичаєм відкрита з усіх боків.
І от ця клітка раз у раз закривалась і відкривалась. Через рівні інтервали її високе вікно вирисовувалось то білою, то чорною плямою. То крізь нього було видно небо, то не видно. Світло і темрява чергувалися щосекунди з розміреністю молота, що б’є по ковадлу.
Дзвіниця в Кормере була від старого на відстані приблизно двох льє. Він глянув праворуч від неї на дзвіницю в Багер-Пікані, що так само виразно вирисовувалася на обрії. Клітка цієї дзвіниці теж закривалася й відкривалася, як і на дзвіниці в Кормере.
Він глянув ліворуч на дзвіницю в Танісі: дзвіниця в Танісі відкривалася й закривалася, як і дзвіниця в Бегер-Пікан.
Він став одну за одною оглядати всі дзвіниці на обрії, ліворуч — дзвіниці в Куртілі, в Пресе, в Кроллоні і в Круз-Авраншені; праворуч — дзвіниці в Ра-сюр-Куенон, в Мордре і в Па; прямо перед ним — дзвіницю в Понторсоні. Клітки усіх цих дзвіниць ставали поперемінно то чорними, то прозорими.
Що це може бути?
Це означало, що всі дзвони гойдались. І їх мали розгойдувати шалено, щоб вони так миготіли.
Отже, що це таке? Очевидно, дзвонили на сполох.
Дзвонили на сполох, дзвонили несамовито, дзвонили скрізь, на всіх дзвіницях, по всіх парафіях, по всіх селах, і нічого не було чути.
Це пояснювалось тим, що звуки поглинала велика віддаль, та ще й морський вітер дув у протилежний бік і гнав усі шуми землі за обрій.
Шалено дзвонили на сполох і одночасно навколо панувала глибока тиша, — це була зловісна хвилина, нічого зловіснішого бути не могло.
Старий дивився і слухав.
Він не чув дзвону, він його бачив. Бачити дзвін на сполох — дивне відчуття.
На кого ж розгнівалися ці дзвони?
Проти кого цей сполох?
III. КОРИСТЬ ВЕЛИКОГО ШРИФТУ
Безперечно, що на когось ішли облавою.
На кого?
Ця мужня, тверда, як криця, людина, здригнулась.
Не може бути щоб на нього. Як могли довідатися, що він прибув? Неможливо, щоб представників Конвенту вже повідомили про нього. Він же щойно ступив на землю. А корвет же, напевно, загинув, і ніхто з нього не врятувався. Та й на корветі ж ніхто, крім Буабертло та Ла В’євіля, не знав його імені.
Дзвіниці не припиняли своєї шаленої гри. Він оглянув і машинально їх перелічив,
