Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго
— Добре, — сказав старий. — Ти це вмієш добре.
Він простяг Гальмало бант з зеленого шовку.
— Ось мій бант командувача. Візьми його. Треба, щоб поки що ніхто не знав мого імені. Але цього банта досить. Квітку лілії на ньому вишивала королева у Тампльській в’язниці.
Гальмало став на одне коліно. Він з трепетом узяв бант з лілією і підніс його до губ; але спинився, немовби не наважуючись поцілувати.
— Чи смію я? — спитав він.
— Так, адже цілуєш ти розп’яття.
Гальмало поцілував квітку лілії.
— Встань, — сказав старий.
Гальмало підвівся і сховав бант на грудях.
Старий продовжував:
— Слухай уважно. Ось гасло: «Повставайте. Ніякого милосердя». Отже, у Сент-Обенському лісі ти даси сигнал. Даси його тричі. Після третього разу ти побачиш чоловіка, що вийде з-під землі.
— З нори під деревом. Розумію.
— Цей чоловік — Планшено, якого називають також Королівське Серце. Ти йому покажеш цей бант. Він зрозуміє. Ти підеш потім якими хочеш дорогами до Астілейського лісу. Там знайдеш кривого чоловіка, якого називають Мускетоном і який не милує нікого. Ти йому скажеш, що я його пам’ятаю і шаную і щоб він підіймав свої парафії. Потім ти підеш до Куесбонського лісу, що за одне льє від Плепмеля. Ти даси сигнал совиним криком. З нори вийде чоловік. Це Тюо, плермельський сенешаль, що був членом так званих Установчих зборів, але людина наша. Ти йому скажеш озброїти Куесбонський замок, що належить маркізові де-Герові, який емігрував. Яри, гаї, вибалки — місцевість для нас підходяща. Пан Тюо чесна й розумна людина. Потім ти підеш до Сент-Уен-ле-Туа, поговориш з Жаном Шуаном, що, на мій погляд, є справжній ватажок. Потім підеш до Віль-Англозького лісу, там ти побачиш Гіттера, якого називають Сен-Мартеном, ти йому скажеш наглядати за Курменілем, зятем старого Гупіля з Префельна і ватажком аржантонських якобінців[19]. Запам’ятай усе гаразд. Я нічого не пишу, бо не треба нічого писати. Ла-Руері написав листа — і все пропало. Потім ти підеш до Ружефейського лісу, де є М’єлет, що перестрибує через ярки, спираючись на довгу жердину.
— Вона в нас зветься «фертом».
— А ти так умієш?
— Хіба я не бретонець і не селянин? Ферт — наш перший друг. Він посилює наші руки і здовжує наші ноги.
— Тобто ослаблює ворога і скорочує дорогу. Добре знаряддя.
— Одного разу я своїм фертом відбився від трьох жандармів, хоч усі вони були з шаблями.
— Коли це було?
— Десять років тому.
— Коли був король?
— Еге.
— Ти, значить, бився, коли був король?
— Еге.
— Проти кого?
— Далебі не знаю. Я провозив сіль.
— Он як!
— Це звалося боротися проти соляних податків. Хіба соляні податки і король те ж саме?
— Тобі цього не втямити.
— Я прошу монсеньйора ласкаво вибачити, що спитав монсеньйора.
— Ну, далі. Ти знаєш Ла-Тург?
— Чи я знаю Ла-Тург! Я ж звідти.
— Як?
— А так, що я з Паріньє.
— Справді, Ла-Тург біля Паріньє.
— Чи знаю я Ла-Тург! Великий круглий замок — родовий замок моїх сеньйорів! У ньому великі залізні ворота, які відокремлюють новий будинок від старого і які й з гармати не проб’єш. У новому будинку є славнозвісна книга святого Варфоломія, яку приїжджають дивитися з цікавості. Там у траві багато жаб. З цими жабами я грався зовсім малим. А підземний хід! — я його знаю. Може, крім мене, ніхто про нього й не знає.
— Який підземний хід? Я не знаю, про що ти кажеш.
— Це від тих часів, коли Ла-Тург бував у облозі. Люди могли рятуватися в замку, пробираючись підземним ходом у ліс.
— Справді, такий підземний хід є в замку Жупельєр, в замку Юноде і в Кампеонській башті. Але нічого подібного немає в Ла-Тургу.
— Ні, є, монсеньйор. Я не знаю тих ходів, про які монсеньйор каже. Я знаю тільки хід у Ла-Тургу, бо я з того краю. І треба сказати, що ніхто, крім мене, того ходу не знає. Про нього не говорять, це заборонено, бо цим ходом користувались під час воєн пана де-Рогана. Мій батько знав таємницю і показав мені. Я знаю, як туди зайти і вийти. Я можу пройти цим ходом з лісу в башту і з башти в ліс, так що мене ніхто не побачить. Вороги мажуть увійти в замок, а там уже нема нікого. От що таке Ла-Тург. О, я його знаю!
Старик якусь хвилину мовчав.
— Ти, мабуть, помиляєшся. Якби була така таємниця, я б про неї знав.
— Монсеньйор, я певен цього. Там є камінь, що повертається.
— Розказуй! Ви, селяни, вірите в камені, які повертаються, в камені, які співають, в камені, які ходять ночами до струмка пити воду. Все це казки.
— Але ж я сам повертав його, цей камінь…
— Як інші чули спів каменя. Ні, голубе, Ла-Тург є фортеця, міцна й надійна, яку легко захищати. Але треба бути наївним, щоб сподіватися вийти з нього підземним ходом.
— Але, монсеньйор…
Старий знизав плечима.
— Не будемо гаяти часу, давай говорити про діло.
Цей рішучий тон змусив Гальмало замовкнути.
Старий продовжував:
— Ну, далі. Слухай. З Ружфе ти підеш до лісу Моншевр’є, там побачиш Бенедіціте, начальника дванадцяти. Це теж добрий чоловік. Він проказує Benedicite в той час, як за його наказам розстрілюють людей. На війні не до сентиментів. З Моншевр’є ти…
Він спинився.
— Я забув про гроші.
Він вийняв з кишені і передав Гальмало гаманець і бумажник.
— В цьому бумажнику тридцять тисяч франків асигнаціями, тобто приблизно десять ліврів і три су. Треба сказати, що асигнації фальшиві, але справжні варті майже стільки ж. А в цьому гаманці, вважай, сто луїдорів. Я даю тобі все, що маю. Мені нічого тут не треба. Крім того, краще, щоб при мені не могли знайти грошей. Слухай далі. З Моншевр’є ти підеш в Антрен, де побачишся з паном де-Фротте, з Антрена — в Жупельєр, де побачишся з паном де-Рошкотт, з Жупельєра — в Нуарьє, де побачишся з абатом Бодуном. Ти затямиш усе це?
— Як «отченаш».
— Ти побачишся з паном Дюбуї-Гі в Сен-Брісенал-Коль, паном де-Тюрпеном у Моранні, укріпленому городку, і з принцем де-Тальман.
— Хіба принц зі мною стане говорити?
— Я ж з тобою говорю.
Гальмало скинув шапку.
— Тебе скрізь добре приймуть, побачивши цю квітку лілії королеви. Не забудь, що тобі доведеться проходити в таких місцях, де тільки горяни та мужики. Переодягнись. Це легко. Ці республіканці такі дурні, що в синьому одягу, трикутному капелюсі з трикольоровою кокардою можна
