Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго

пройти всюди. Нема ж тепер полків, немає більше форми, окремі частини не мають номера, кожен надягає, що хоче. Ти підеш до Сен-Мерве. Там ти побачишся з Гольє, якого прозвали Великим П’єром. Ти підеш до табору Парне, де побачиш людей з обличчями в сажі. Вони кладуть у рушниці гравій і подвійний заряд пороху, щоб дужче бахкало. Вони добре роблять. Але передусім скажи їм убивати, убивати, убивати. Ти підеш до табору «Чорна Корова», що на височині, посеред Шарнійського лісу, далі до табору «Вівсяного», «Зеленого» і «Мурашник». Ти підеш до Гран-Бордажа, що зветься також О-дю-Пре. Там живе одна вдова, що має зятя Третона, прозваного Англійцем. Гран-Бордаж у парафії Келен. Ти відвідаєш Епіне-ле-Шеврея, Сільє-ле-Гільйома, Паранна і всіх людей в усіх лісах. Ти придбаєш друзів і пошлеш їх на кордон Верхнього і Нижнього Мена. Ти побачишся з Жаном Третоном у парафії Веж, з Сан-Регре в Біньйоні, з Шамбором у Бошані, з братами Корбен у Мезонселі, з Пті-Сан-Пером у Сен-Жан-сюр-Ерві. Це той самий, що зветься Бурдуазо. Зробивши це і подавши скрізь гасло: «Повставайте. Ніякого милосердя», ти приєднаєшся до великої армії, армії католицької і королівської, там, де вона буде. Ти побачишся з панами д’Ельбе, де-Лескюром, де-Ларошжакленом, з усіма тими ватажками, які ще живі. Ти їм покажеш мій командирський бант. Вони знають, що це значить. Ти тільки матрос, але ж і Катліно тільки биндюжник. Ти їм скажеш від мого імені: настав час провадити обидві війни разом — велику і малу. Вандейська війна добра, Шуанська — гірша. А в громадянській війні чим гірше, тим краще. Про добрість війни судять з кількості зла, яке вона завдає.

Він на мить спинився.

— Гальмало, ти не розумієш слів, але ти розумієш суть, то я й кажу тобі це все. Я сповнився довір’я до тебе, бачачи, як ти вправляєшся з човном. Ти не знаєш геометрії, проте надзвичайно добре маневруєш на морі. Хто вміє вести човен, зможе керувати повстанням. З того, як ти обходив підступи моря, я пересвідчився, що ти виконаєш усі мої доручення. Я продовжую. Отже, ти скажеш усім ватажкам, — приблизно, як зможеш, — таке. Про мене краще лісова війна, ніж війна на рівнинах. Я зовсім не хочу підставляти сто тисяч селян під кулі синіх солдатів та артилерію пана Карно[20]. Через місяць я хочу мати п’ятсот тисяч убивць, що ховаються в лісах. Республіканська армія — моя дичина. Браконьєрствувати — це і є воювати. Я стратег чагарів. А, от іще слово, якого ти не розумієш. Та це байдуже, ти розумієш, що значить: ніякої пощади! І всюди засідки. Головне — мала війна, велика — на другому плані. Ти ще скажеш, що англійці з нами. Візьмемо республіку між два огні. Європа нам допоможе. Покінчимо з революцією. Королі провадять з нею війну королівств, ми провадитимемо війну парафій. Ти скажи їм це. Ти зрозумів?

— Зрозумів. Треба все віддати вогню і залити кров’ю.

— Саме так.

— Ніякої пощади.

— Нікому. Саме так.

— Я пройду скрізь.

— Але май обачність. В цьому краї легко наразитись на смерть.

— Смерть мене не турбує. Хто робить перший крок, той, може, стоптує останні свої черевики.

— Ти хоробрий.

— А якщо питатимуть ім’я монсеньйора?

— Його не треба поки що знати. Ти скажеш, що не знаєш, і це буде правда.

— Де я побачу монсеньйора?

— Де я буду.

— Як я дізнаюся про це?

— Усі про це знатимуть. Через тиждень про мене говоритимуть. Я покажу приклад усім, я помщусь за короля й релігію, і ти догадаєшся, що це про мене говорять.

— Розумію.

— Не забувай нічого.

— Будьте певні.

— Іди тепер. Хай боронить тебе бог. Рушай.

— Я зроблю все, що ви мені казали. Я піду. Я говоритиму. Я передам наказ.

— Добре.

— І якщо я виконаю…

— Ти будеш кавалером святого Людовіка.

— Як мій брат. А коли не виконаю, ви мене розстріляєте.

— Як твого брата.

— Гаразд, монсеньйор.

Старий похилив голову, його, здавалось, охопила глибока задума. Коли він підвів очі, то вже був сам. Постать Гальмало чорною крапкою зникала на обрії.

Сонце зайшло.

Чайки і чорні поморники поверталися додому, на берег.

У повітрі відчувалася та невиразна тривога, яка завжди буває перед тим, як настане ніч Жаби квакали, кулики з свистом злітали з болотець, граки й галки здіймали передвечірній галас, берегові птахи перекликалися. Але жодного людського голосу. Цілковита безлюдність. Жодного паруса в бухті, жодного селянина в полі. Скільки сягало око — скрізь було порожньо. Великі піскові будяки тремтіли. Біле присмеркове небо широко кидало на берег бліде, наче мертве світло. Вдалині виднілись ставки на темній рівнині, схожі на розкидані по землі олов’яні пластинки. З моря дув вітер.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

ТЕЛЬМАРШ

І. ВЕРШИНА ДЮНИ

Старий зачекав, поки зник Гальмало, потім щільніше закутався у свій морський плащ і рушив теж. Ішов він повагом, задумливо, в напрямі до Гюїна, а Гальмало тимчасом простував до Бовуара.

Позаду, виступаючи над океаном, наче Хеопсова піраміда над пустелею, височіла величезним чорним трикутником гора Сен-Мішель. Її прикрашав, ніби тіара, собор, і вона мала свій щит — фортецю з двома великими баштами, круглою й чотирикутною, що тримала на собі тягар церковних кам’яних мурів і сільських хат.

У бухті Сен-Мішель невпинно й непомітно виростають і зникають зибучі піщані дюни. У той час між Гюїном і Ардевоном була височенна дюна, від якої тепер і сліду не лишилося. На вершечку цієї на рідкість довговічної дюни був кам’яний стовп, поставлений у XII столітті на спогад про Авраншський собор, що судив убивць святого Фоми Кентерберійського. Звідти видно було всю округу далеко навколо, що давало змогу добре орієнтуватися на місцевості.

Старий попростував до цієї дюни і почав сходити на неї.

Добравшись до вершини, старий сів на один з чотирьох каменів, притулившись до стовпа спиною, і став розглядати географічну карту, розіслану під його ногами самою природою.

Здавалося, що він шукав дорогу серед місць, колись добре йому знайомих. На цій широкій панорамі, тьмяній від присмерку, ясно вирізнялась тільки чорна лінія горизонту на блідому небі.

Видно було скупчення дахів одинадцяти навколишніх містечок і сіл. На чималій віддалі вирізнялися усі дзвіниці, які будуються у прибережних місцях дуже високі, щоб вони могли при потребі служити віхами для мандруючих у морі людей.

Через кілька хвилин старий, здавалося, знайшов у півтемряві те, чого шукав. Погляд його спинився на купці дерев, стін і дахів, ледве помітній серед лугів та