Вітіко - Адальберт Штіфтер

— А де тебе застав мій вісник?

— Приїхав до мене в Пржиц, — відповів син.

— Коли у відповідь на твою звістку я через Смітана хотіла передати, що я приготую тобі кімнату в Ландсгуті, — розповідала Вентіла, — в Ландсгут приїхав Ґергард, маршалок Оттона, єпископа Фрайзінзького, й повідомив мені, що Аґнеса, овдовіла маркграфиня Австрійська, запрошує мене до себе на Каленберґ, бо до Відня їде загін єпископа, що проведе мене. Я погодилася і одразу послала зі звісткою до тебе старого Міхаеля.

— Він через Плану приїхав до Пржица, — розповідав і Вітіко, — але спершу я мав провести до Пассау єпископа Здика.

— І ти на кораблі проплив від Пассау до Відня? — дивувалася мати.

— На кораблі, — підтвердив Вітіко.

— Як довго я не бачила тебе! — зітхнула Вентіла.

— Скоро буде чотири роки, як я з Пассау поїхав через ліс, — додав Вітіко.

— Чотири роки — так довго!

— Мамо, — пояснював Вітіко, — я був змушений чекати багато днів, чи не станеться чогось, тоді я б міг допомогти, і чи не міг би я ще щось виконати, перше ніж поїду до тебе; але зрештою я хотів знову побачити тебе й поговорити з тобою про різні речі. Я не раз посилав тобі вістки.

— Вони доходили до мене, і у відповідь я тобі теж переказувала свої новини, — мовила Вентіла. — І ти приїхав до мене в одязі, в якому був виїхав від мене.

— Я одягнув його задля тебе, — всміхнувся Вітіко, — а також задля однієї людини, про яку я розповім тобі згодом.

— А ти зміцнів, Вітіко, — проказала Вентіла.

— Я й не помітив, — стенув плечима Вітіко.

— Та й твої щоки почервоніли, — роздивлялася сина мати.

— Це від свіжого повітря, — пояснив Вітіко.

— Нехай Господь на небі й далі дає тобі успіхи, — побажала Вентіла. — Вітіко, скажи, ти дотримуєшся вчення святої церкви?

— Я намагаюся жити згідно з ним, як наставляв мене велебний отець Бенно, — відповів Вітіко.

— Тож і ти житимеш таким богоугодним життям, як і він? Ти справді добрий і приязний до всіх людей, навіть до найменших? — допитувалася мати.

— Мамо, я люблю людей і намагаюся добре ставитися до них, — відповів Вітіко.

— Отаким був і твій батько Вок і твій дід Вітек, — розповідала Вентіла. — Велебний отець Бенно каже, що твої дії, Вітіко, були слушні і справедливі.

— Мамо, і ти теж так кажеш? — запитав Вітіко.

— Бенно знає краще, — відповіла Вентіла, — а я кажу, що скоро утвердиться справедливість.

— А є ще превелебний Сильвестр, — розповідав Вітіко, — що був абатом у монастирі на Сазаві, його обрали єпископом Празьким, але через несправедливість він зрікся посади і тепер знову живе в монастирі на Сазаві. Він каже, що людина повинна робити тільки добро, а все інше пов’язане з ним. Він схвалює не всі мої дії. Я хотів би серед усіх, кого я знаю, задовольняти, мамо, передусім тебе, потім Бенно і Сильвестра, а далі вже інших людей.

— Вітіко, розкрий мені всю свою душу, — попросила Вентіла.

— Я довго жив у Плані, — мовив Вітіко.

— Знаю, — кивнула головою мати.

— Там у нас лісові ґрунти, — розповідав Вітіко, — й через ліс серед наших полів трапляються осипи, грубі піски і кам’янисті ділянки. Проте Мартин, Раймунд і Люсія разом із поденниками добре господарюють у невеличкому маєтку. Дім не руйнується й стоїть затишно в лісі.

— Ти там працював, як слуга, — дорікнула мати, — Флоріан, якого послав до мене Матіас, мені все розповів.

— Я допомагав, і мені від того було добре, — пояснив Вітіко.

— А в Пржиці ти теж допомагав? — запитала Вентіла.

— У Пржиці краща земля, — розповідав Вітіко, — і ставатиме дедалі краща. Куто — вірний слуга, тямить, як господарювати, спокійний і ощадливий. Кан, Пеко, Міра і Ґлота охоче служать йому. Міст уже готовий, дах зміцнили, а з Фіхтельберґа привели дві корови.

— Добре, Вітіко, — похвалила Вентіла. — Твої предки мали невеликі маєтки, ретельно дбали про них і самі охоче докладали рук до праці.

— А в Митині тамтешня тверда земля таки родюча і її добре обробляють, — казав далі Вітіко. — Хати ще довго не потребуватимуть ремонту, а луку Якоб відгородив муром. Гульдрик дбає про тварин і намагається всюди допомагати.

— Тож він у своїх посланнях казав правду, а вузли на його пам’ятній мотузці точні, — сказала Вентіла.