Вітіко - Адальберт Штіфтер

Почувши таке, Вітіко підвівся, підійшов до жінки середніх літ, став перед нею на одне коліно й проказав:

— Вітаю тебе, моя добра й дуже кохана мамо!

— Вітаю тебе, мій вірний сину! — відповіла жінка. Підняла сина за руку й поклала свої руки йому на голову. Коли руки вже опускалися, Вітіко нахилився й поцілував матір у праву руку. А коли випростався і глянув матері в обличчя, в її очах були сльози, і в його очах були сльози.

Обидві молоді жінки припинили вишивати і дивились на матір і сина.

— Вітіко, йди сідай знову, — мовила мати, — й засвідчи високій пані, що покликала тебе перед свої очі, свою шанобу.

Вітіко, щоправда, не сів, і почав говорити:

— Так, шанобу, яка належить високій пані, шанобу, яка належить їй, бо вона донька незабутнього імператора Генріха, шанобу, яка має припадати матері німецького короля Конрада, шанобу, які слід засвідчувати матері Ґертруди, дружини Владислава, великого князя Богемії і Моравії, що під час облоги Праги стала героїнею; шанобу, яку я відчуваю до пані, що через своїх синів та доньок керує на духовних та світських престолах, на бойовищах і в князівських радах; шанобу, з якою юнак звертається до жінки.

— Вітіко, — сказала Аґнеса, — моя невістка Марія розповідала мені, що її батько Собеслав, великий князь Богемії і Моравії, казав, що ти вмієш, дарма що молодий, добре складати свої слова, і ти дав нам тут доказ. Думаю, ти справді шануєш мене, але це через мої сиві коси і згорблене тіло, бо до цього завжди спонукає старість, на яку Господь накладає завеликий тягар.

— Висока пані, — звернувся Вітіко, — князь Собеслав завжди лагідно ставився до мене, і я кажу те, що думаю, хоча часто не можу перевести свої думки в слова. В тобі я вшановую те, яка ти є, і вшановую також твій вік.

— Сядь, Вітіко, — мовила Аґнеса, — і почекай ще трохи, я не довго відбиратиму тебе в матері.

Вітіко пішов до свого стільця і сів.

— Ти приїхав із Пржица? — запитала Аґнеса.

— Із Пржица, — відповів Вітіко, — але з Пржица я провів до Пассау превелебного єпископа Здика, що був змушений утікати з країни, а потім із Пассау приплив Дунаєм до Відня.

— Тож єпископ Здик був змушений тікати? — перепитала Аґнеса.

— Через могутніх панів у своїй землі, які мають на нього великий гнів, — відповів Вітіко.

— Отож завжди однаково, завжди те саме, — зітхнула Аґнеса. — Вітіко, як довго ти не бачив матері?

— Чотири роки, — відповів Вітіко.

— Він приїхав у тому самому вбранні, в якому прощався зі мною, — зауважила мати.

— Тож ти вдягнув своє юнацьке вбрання? — поцікавилася Аґнеса.

— Я вдягнув це вбрання, — пояснив Вітіко, — бо думав, що мати зрадіє, побачивши його, крім того, гарний лицарський обладунок мені не дуже личить, бо я ще не здійснив ніяких лицарських звитяг, що їх відзначили б наданням титулу володар країни, якому служать, або князі, і що забезпечили б славу і блиск серед людей.

— Цей молодий лицар знову розповідає про звитяги, — промовила Аґнеса, — а ти знаєш, що таке звитяги? Послухай, Вітіко, сьогодні тут день пам’яті і я, коли ти прийшов, якраз розповідала жінкам про минувшину. Я розповідатиму далі, це, Вітіко, може стати в пригоді й тобі, якщо ти вислухаєш і обдумаєш потім.

Аґнеса хвилину помовчала й стала розповідати:

— Мій батько домігся, що його сина Конрада обрали римським королем, і він мав після нього стати римським імператором. Але Конрад повстав проти батька й хотів позбавити його влади. На імперському з’їзді в Майнці князі позбавили його королівства і претензій на імператорську корону, бо ніяку владу не можна засновувати на зухвальстві. Тоді батько висунув наперед свого улюбленого молодого сина Генріха, і його обрали римським королем і батьковим наступником. Його коронувала в Ахені, і він присягнув, що в усьому слухатиметься батька і ніколи не піде проти свого обов’язку. Батько видав мене заміж, коли я була ще дуже молода, за чудового чоловіка, Фрідріха фон Бюрена, що завжди був вірний і збудував собі замок на високому пагорбі Гогенштауфен, батько зробив його герцогом Швабії. Я народила йому синів Фрідріха та Конрада. Коли збігло п’ять років після коронування мого брата, він подався до бунтівників у Баварію. Батько послав до нього мого чоловіка і архієпископів Трірського та Кельнського, щоб вони нагадали йому про присягу і про четверту заповідь. Але брат лишився незворушний. Він здобув Саксонію і багато інших земель і рушив проти батька. Тут помер мій чоловік. Брат казав, що не хоче воювати проти батька, він, мовляв, лише хоче, щоб той позбувся відлучення від церкви і по-християнському жив зі своїми дітьми, які тоді слухатимуться його. В серпні військо мого батька прийшло під Реґенсбурґ проти війська мого брата. Батькове військо було численніше за братове. Коло батька було багато вірних панів, був Леопольд, маркграф Австрійський, Борживой, князь Богемії і Моравії, та багато інших. Можна було передбачити, що в разі битви перемога дістанеться батькові. Тоді брат пішов