Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Знаю, — кивнула Вентіла.

— Він провів мене до Фримбурка, — сказав Вітіко, — і привів мені коня, наче слуга.

— Бо вважає нас за шляхетний рід, — пояснила Вентіла.

— А коня з Фримбурка через ліс у Дольні Вітавіце він привів даремно, — розповідав Вітіко, — бо я від берега, що коло Фримбурка, вийшов лісовим схилом аж на гребінь, де є місце, на якому колись стояв пам’ятний стовп святого апостола Хоми.

— Я знаю те місце, — мовила Вентіла, — звідти видно Баварію, Богемію і Австрію, а всюди навколо ліс.

— Авжеж, — підтвердив Вітіко.

— А потім ти пішов довгим шляхом через Хомин ліс у Дольні Вітавіце, де стоїть заїзд, — здогадалася Вентіла.

— Так, — підтвердив Вітіко, — і в заїзді мене чекали Гульдрик і Якоб із конем.

— Як давно я не бачила тих місць! — зітхнула Вентіла. — Ліс там дуже великий і гарний.

— Найгарніший, — додав Вітіко

— Гульдрик живе в гарному лісі, — казала Вентіла, — а міг би маршалком бути в якомусь замку.

— Він повинен прийти до мене, якщо я оберу собі коли-небудь якесь постійне місце, а він ще житиме, — сказав Вітіко.

— Що ж, він каже, — заговорила Вентіла, — що люди його роду доживали до дуже похилих літ і що він теж сподівається на це.

— Нехай Господь дасть йому таку змогу, — побажав Вітіко.

— Дасть, бо я так хочу, — додала Вентіла.

— Мамо, — звернувся Вітіко, — я тобі в своїх посланнях чогось не розповів, а тепер хочу сказати. Тієї неділі, коли я молився в лісі коло скелі Трьох Сідал, я познайомився з дівчиною на ім’я Берта, що тоді мала на голові як добрий знак темно-червоні дикі троянди, які ти любиш. А коли я вів до Пассау превелебного єпископа Здика, я знову відвідав дім батька-матері Берти і ми з нею в прихильності та любові дійшли згоди, що хочемо побратися. Вона донька Генріха фон Юґельбаха.

— Він не дасть її тобі, — застерегла Вентіла.

— Це ще невідомо, — мовив Вітіко.

— Ти розповів про це батьку-матері Берти, — здогадалася Вентіла.

— Так, я розповів батькові, — признався Вітіко, — і він сказав мені так: якщо троянда, яку я на горі Високій мав на своєму білому щиті, буде в замку, та ще й розквітне в долі нашої країни, тоді я маю приїхати знову й запитати.

— Не знаю, чи було так, як розповідав отець Бенно, — задумалася Вентіла, — мовляв, наші предки мали колись багаті маєтки й панували в Лісовому краї, але роди багатіють, а потім убожіють, і можуть знову забагатіти, як міняється доля. Якщо зможеш здобути Берту як дружину, то радій, а як ні — терпи це спокійно.

— Я терпітиму, — пообіцяв Вітіко.

— Вюльфгільта, Бертина мати, дуже добра, — сказала Вентіла, — та й Берта буде добра.

— Вона добра й смілива, — промовив Вітіко, — і ненавидить лихі вчинки, як і пані маркграфиня, але по-іншому, і любить величних та пишних. Вона сказала, що я повинен діяти так, щоб мені не було рівні і на полі серед золотого колосся, і в лісі серед верхівок дерев.

— Вітіко, не прагни своєї мети з зарозумілістю, — застерегла Вентіла. — Навіть якщо ти не діятимеш так, щоб тобі не було рівні і на полі серед золотого колосся, і в лісі серед верхівок дерев, і тобі дістанеться лише ласка робити щось менше, але справедливе, як-от казав, за твоїми словами, Сильвестр, то й тоді це буде найкраще.

— Я намагатимусь робити добро згідно з твоєю думкою і думкою Сильвестра, — пообіцяв Вітіко.

— Роби так, мій сину, — схвалила Вентіла. — Я бачила Берту, коли вона була малою дитиною. Може, знову побачу її, коли її батько-мати повернуться в Юґельбах, а я повертатимусь додому.

— Як побачиш її, то знатимеш, що моя прихильність до неї добра, — всміхнувся Вітіко.

— Я й так це знаю, — запевнила Вентіла, — бо довіряю тобі.

— А коли ти думаєш повертатися в Ландсгут? — запитав Вітіко.

— Коли накаже висока пані, яка запросила мене на цю гору, — відповіла Вентіла. — Має приїхати її син Оттон, архієпископ Фрайзінзький, і я думаю, що в його почті я повернуся до Баварії.

— Я ще й задля Берти вдягав шкіряний обладунок, — признався Вітіко, — бо вона побачила мене вперше в ньому.

— Я так і подумала, — мовила мати.

— А тепер, мамо, — запитав Вітіко, — як живе вельмишановний отець Бенно?