Вітіко - Адальберт Штіфтер

уночі спершу до маркграфа Леопольда і сказав, що хоче віддати мене йому за дружину, якщо той не допомагатиме батьку під час битви. Леопольд пообіцяв, пішов до батька й сказав йому, що не воюватиме за нього. Тоді Борживой, князь Богемії і Моравії, сказав, що в такому разі можна взагалі не воювати, бо військо замале. Коли це все сталося, мій брат послав посланця до батька, який мав повідомити, що у війську батька існує змова, щоб відцуратися його і відібрати йому життя. Оскільки маркграф Леопольд відмовився воювати, а князь Борживой сказав, що можна взагалі не воювати, батько повірив посланцеві, впав у відчай і втік уночі з табору. Наступного дня брат звелів привести мене до свого намету і сказав мені, що я наречена Леопольда, маркграфа Австрійського. Я знаю, що я зчинила крик, а потім я знепритомніла. Прочнувшись, я лежала на землі, брат стояв переді мною й дивився на мене. Жінки не допомагали мені, бо боялися брата. Потім одна чеська дівчина сіла коло моєї голови на землю, капала воду мені на чоло і змочила вуста. Коли я ожила, вона притулилася своїми вустами до моїх, гладила мені щоки й пестила мене. Я схопилася за руку дівчини, і вона допомогла мені сісти на стілець. Дівчина була зі мною цілий день, а потім ще багато днів. Згодом вона поїхала до своїх у Богемію. Я погодилася вийти заміж за Леопольда, маркграфа Австрійського. Це сталося в рік смерті мого чоловіка, і відтоді минуло тридцять сім років. А ту чеську дівчину я відшукала, вона стала моєю подругою, я стала її подругою, і ми зберегли нашу любов протягом усього нашого життя. Та дівчина вийшла заміж за чеського пана Затона, і перша дитина від того шлюбу стала твоєю матір’ю, Вітіко, і вона теж дарувала мені свою любов і за життя своїх батька-матері, і після їхньої смерті.

— Моя мати лише виконувала свій християнський обов’язок, — проказала мати Вітіко.

— А моя подяка теж була лише християнським обов’язком, — мовила Аґнеса. — А потім розповідала далі: — Моє подружнє життя з Леопольдом було дуже щасливим. Він був побожний і добрий до своїх підданих, засновував собори й монастирі, крізь це вікно можна побачити монастир нового замку, який він заснував. Наші діти виросли в любові до нас і в любові одне до одного. Потім він помер, і я тут тужу за ним.

Аґнеса помовчала якийсь час, решта мовчали теж. Потім заговорила знову:

— Батько втік у Богемію. Князь Борживой наздогнав його, а потім шанобливо ставився до нього. Він провів батька до свого шваґра Віпрехта фон Ґройча. Віпрехт фон Ґройч провів батька далі, аж поки він добувся до Рейна. Коло Кобленца батько зібрав нове військо. Мій брат теж подався на Рейн, і знову братові люди стояли проти батькових людей. Тоді мій брат послав вісника до батька, який мав переказати наступні слова: на святе Різдво призначено імперський з’їзд у Майнці, тож він смиренно просить батька спершу зустрітися з ним і обговорити, яке в них становище в обох, а потім вони примиряться. Батько прийшов на переговори, а як побачив сина, з його очей потекли сльози, і він сказав: «Генріху, в ім’я всемогутнього Господа благаю тебе, не бери на себе цей учинок, що не матиме прощення ні в цьому житті, ні в тому». Ми обидва повинні бути в розпачі. Брат мій упав на землю, обхопив батькові коліна і сказав, що кається за все, що скоїв проти нього, просить прощення, він буде слухняний, батько може примиритися з церквою, і обидва поїдуть на імперський з’їзд у Майнц, де закріплять примирення. Батько простив. Потім брат сказав, що хоче піти в Майнц і підготувати там усе, батько може тим часом зачекати. Брат пішов, батько чекав. Брат повернувся й заприсягся, що готовий пожертвувати за батька душу й тіло і хоче тепер супроводити його. Вони поїхали і добулися до Бінґена. Кожен мав триста чоловік почту. По дорозі почет брата ставав дедалі численніший. Перед Бінґеном він сказав: батьку, мій неспокій зростає, що через відлучення від церкви архієпископ Майнцький не пустить вас у місто. Лишайтеся в Бінґені і святкуйте тут Різдво, а я піду в Майнц і попіклуюся про вас. Батько відповів: Генріху, Господь судить між тобою і мною, я довіряю тобі. Мій брат присягнув утретє, що ладен покласти життя за батька. Поїхав у Майнц, а батько в Бінґен. Але в Бінґені його оточили люди мого брата Генріха, що були там, і люди Ґебгарта, єпископа Шпаєрського, які товаришували з ними, люди батька зазнали поразки, а його полонили. У в’язниці батькові відмовляли в задоволенні потреб тіла і в затишку. Потім із Майнца прийшли архієпископ Майнцький і Кельнський, єпископ Вормський і маркграф Майсенський. Вони сказали батькові: віддай клейноди, корону, пурпур та перстень, щоб ми принесли твоєму синові Генріху. Батько запитав: де право, щоб жадати такого? Вони сказали: адже ти продавав священицькі посади за гроші, відлучений від церкви і від того всі в державі страждали душею і тілом, і тому святий отець і князі хочуть, щоб ти зрікся своєї гідності. А батько крикнув: ти, Ротгарте, архієпископе Майнцький, ти, Фрідріху, архієпископе Кельнський, і ти, Адальберте, єпископе Вормський, що ви дали мені за ваші посади? Вони відповіли, що нічого. Тоді батько сказав: отже, я тепер виправданий, бо ви б мали мені багато заплатити за свої посади. А я вам кажу: не ганьбіть ані цих посад, ані імператорської гідності. Якщо князі хочуть вирішити щось про інші справи, треба визначити термін для розслідування, і, якщо мене визнають винним, я сам зніму корону зі своєї голови. Посланці сказали, що ніякого терміну не дадуть, імператор повинен одразу виконати вимогу. Тут батько вийшов із кімнати і одразу повернувся, вдягнений у пурпур, корону на голові й перстень на пальці. І сказав: імператор загалом дозволяв, щоб злочинцеві визначили термін і вислухали його, а вони імператорові такого не дозволяють. Гаразд, тож беріть те, що вам кортить узяти. Коли він це сказав, посланці стояли й не ворушились. Потім заговорив маркграф Майсенський: наш король Генріх сказав, що, коли імператор швидко погодиться, можна буде врятувати його життя. Архієпископ Майнцький додав: