Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Я відразу ж вирішив, що це Манон. Але, підійшовши до карети, я побачив гарненьке личко, не схоже на неї; незнайомка насамперед запитала, чи має вона честь говорити з кавалером де Ґріє? Я відповідав, що таке моє ім’я. «У мене є для вас лист, який пояснить вам, навіщо я тут і звідки знаю ваше ім’я», – сказала вона. Я попросив її дати мені термін прочитати його в сусідній корчомці. Вона захотіла рушити туди за мною і порадила зайняти окрему кімнату. «Від кого цей лист?» – запитав я, піднімаючись разом із нею по сходах. Замість відповіді вона дала мені його прочитати.
Я упізнав руку Манон. Ось приблизно, що вона писала: Г*** М*** так галантно і прекрасно прийняв її, що перевершив усі її очікування. Обсипав її подарунками, яким би позаздрила королева. Одначе вона запевняла, що не забула про мене в блиску, який оточує її; але, не домігшись згоди Г*** М*** поїхати з нею того ж вечора у театр, вона відкладає до іншого дня задоволення мене бачити; а щоб утішити мене трохи в тому засмученні, яке, вона передбачає, принесе мені ця новина, вона постаралася надіслати до мене одну з найкрасивіших дівиць Парижа, яка й передасть мені листа. Підписано: «ваша вірна кохана Манон Леско».
Для мене в цьому листі було щось таке жорстоке і образливе, що декілька хвилин я не міг отямитися від гніву і засмучення, але нарешті вирішив зробити зусилля над собою і забути навік мою невдячну й віроломну коханку. Я кинув погляд на дівицю, що стояла переді мною. Вона була надзвичайно гарна собою, і я б дуже хотів, зачарувавшись її красою, теж стати віроломним і невірним; але я не знаходив у ній ні тих ніжних і млосних очей, ні тієї божественної стрункості, ні тих барв, наче накладених пензлем бога любові, словом, жодної з тих незліченних принад, якими природа наділила підступну Манон. «Ні, ні, – сказав я їй, відводячи погляд, – невдячна, що прислала вас до мене, занадто добре знає, що ваші спроби будуть даремні. Поверніться до неї й передайте їй від мене: нехай вона насолоджується своїм злочином, і нехай насолоджується ним, якщо може, без докорів сумління; я покидаю її безповоротно і зрікаюся в той же час усіх жінок, бо вони, хоч і не такі привабливі, але, без сумніву, такі ж підлі й віроломні».
У ту хвилину я був готовий кинутися геть із кімнати і піти зовсім, відмовившись від усяких домагань на Манон; тяжкі ревнощі, що роздирали мені серце, змінилися сумним і похмурим спокоєм, і мені тим ближче вчулося моє зцілення, що я не відчував жодного з тих бурхливих душевних порухів, які завжди хвилювали мене в таких випадках.
На жаль, я настільки ж був обдурений любов’ю, наскільки обдурений я був, як мені здавалося, Г*** М*** і Манон.
Дівиця, що принесла мені листа, бачачи, що я готовий уже втекти вниз по сходах, запитала, чи не доручу я передати що-небудь панові де Г*** М*** і його дамі. Почувши це питання, я повернувся в кімнату і під впливом зміни, яка видасться неправдоподібною людям, що не зазнали в житті бурхливих пристрастей, від уявного спокою раптом перейшов до нападу дикої люті. «Іди, – сказав я їй, – і передай зрадникові Г*** М*** і його брехливій коханці, в який відчай повергнув мене її проклятий лист; але попередь, що недовго їм доведеться веселитись, і що я своєю рукою заколю їх обох». Я кинувся на стілець; капелюх мій упав по один бік, тростина – по інший. Гіркі сльози потекли струмками з очей моїх. Напад шаленства змінився глибокою скорботою; я гірко плакав, стогнучи та зітхаючи. «Підійди, дівчино, підійди до мене, – благав я, звертаючись до дівиці, – бо тебе послано мене втішити. Скажи мені, чи відомі тобі засоби втіхи від люті й відчаю, від бажання накласти на себе руки або убити двох зрадників, які не заслуговують на пробачення. Так, підійди до мене, – вів далі я, побачивши, як вона зробила кілька боязких, невпевнених кроків до мене, – прийди осушити мої сльози; прийди повернути мир моєму серцю; прийди і скажи, що ти мене любиш, нехай мене полюбить інша істота, окрім моєї невірної. Ти красива; можливо, і я зможу полюбити тебе». Бідолашна дівчина, на вигляд не старша шістнадцяти-сімнадцяти років, що мала, очевидно, більшу соромливість, аніж їй подібні, була вкрай уражена такою дивною сценою. Все ж таки вона наблизилася, бажаючи приголубити мене; але я зараз же відсторонив її, відштовхнувши обома руками. «Чого ти хочеш від мене? – сказав я їй. – Ти жінка; твою стать я ненавиджу, віднині вона нестерпна для мене. Ніжність твого погляду загрожує мені новою зрадою. Йди геть, залиш мене тут одного». Вона вклонилася, не сміючи вимовити ні слова, і повернула до виходу. Я закричав, вимагаючи, щоб вона зупинилася. «Скажи ж мені принаймні, – вів я далі, – як, чому і навіщо тебе послали сюди? Як ти дізналася про моє ім’я і місце, де можеш знайти мене?»
Вона розповіла, що давно знає пана де Г*** М***; що він прислав за нею о п’ятій годині лакея, який привів її у великий особняк, де вона застала Г*** М***, що грав у пікет із красивою дамою, і що вони обоє доручили їй передати мені цього листа, причому вказали, що вона знайде мене в кареті у кінці вулиці Сент-Андре. Я запитав її, чи не говорили вони їй ще чого-небудь. Почервонівши, вона пробелькотала, що вони вселили їй надію на зближення зі мною. «Тебе обдурили, бідолахо, – сказав я їй, – тебе обдурили. Ти – жінка, і тобі потрібен покровитель; але тобі треба, щоб він був багатий і щасливий, і не тут ти знайдеш такого. Повернися, повернися до пана де Г*** М***; він має все необхідне для любові красунь; він може дарувати вмебльовані особняки та карети. Щодо мене, який нічого не може запропонувати, крім любові та постійності, то жінки зневажають мою убогість і бавляться моєю наївністю».
Я додав іще багато слів, то сумних, то
