Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Пустощі ці зайняли увесь час до самого обіду. Захоплення її здавалося мені таким природним, веселість такою щирою, що я не міг примирити такі тривалі знаки уваги ні з якими планами чорної зради і кілька разів уже готовий був відкрити їй своє серце і звільнитися від тягаря, що починав мене пригнічувати. Але щоразу тішив себе надією, що вона сама піде на відвертість, і вже передчував усю насолоду урочистості.
Ми повернулися в її кімнату. Вона почала впорядковувати моє волосся, і я поступався всім її примхам, як раптом доповіли, що князь де *** бажає її бачити. Ім’я це довело мене до нестями. «Як! – закричав я, відштовхуючи її. – Хто? Який князь?» Вона не відповідала на мої питання. «Просіть, – сказала вона холодно слузі та, звернувшись до мене, вела далі чарівливим голосом: – Коханий мій! Мій обожнюваний, прошу тебе, хвилиночку будь поблажливим до мене, хвилиночку, одну хвилиночку; я полюблю тебе в тисячу разів сильніше; все життя буду тобі вдячна».
Обурення та розгубленість скували мені язика. Вона відновила свої наполягання, а я не знаходив слів, аби відкинути їх із презирством. Але, почувши, як відчинилися двері передпокою, вона однією рукою схопила мене за розпатлане волосся, іншою взяла невелике дзеркало, напружила всі свої сили, щоб проштовхнути мене в замішанні до дверей і, штовхнувши їх коліном, показала чужоземцеві, якого галас змусив зупинитися посеред кімнати, видовище, що, ймовірно, вельми його здивувало. Я побачив чоловіка, дуже вишукано одягненого, але досить-таки непоказного на вигляд.
Украй збентежений усією цією сценою, він не забув, одначе, віддати глибокий поклон. Манон не дала йому часу розкрити рота. Вона простягла йому дзеркало. «Погляньте сюди, – сказала вона йому, – подивіться на себе гарненько і віддайте мені справедливість. Ви просите моєї любові. Ось чоловік, якого я люблю і присяглася любити все життя. Порівняйте самі. Якщо ви вважаєте, що можете змагатися з ним за моє серце, вкажіть мені для того підстави, бо в очах вашої покірної служниці всі князі Італії не варті волосини з голови того, що я тримаю в руці».
Під час цієї дивної промови, очевидно, обдуманої нею заздалегідь, я робив марні спроби вивільнитись і, співчуваючи знатному відвідувачеві, досить поважному на вигляд, вже збирався спокутувати ввічливим поводженням завданої йому легкої образи. Проте він швидко опанував себе, і його відповідь, що видалася мені грубуватою, змінила мої наміри. «Добродійко, добродійко, – мовив він, звертаючись до Манон із вимушеною посмішкою, – у мене дійсно розкрились очі, й я бачу, що ви набагато досвідченіші, ніж я уявляв».
Він негайно пішов, навіть не поглянувши на неї та бурмочучи крізь зуби, що француженки не більше варті, ніж італійки. Я не відчував при цьому зовсім ніякого бажання вселити йому кращу думку про прекрасну стать.
Манон випустила моє волосся, кинулася в крісло і вибухнула тривалим сміхом. Не приховаю, що я був зворушений до глибини серця цією жертвою, яку міг приписати тільки любові. В той же час така вихватка, здавалося мені, переходила всі межі. Я не міг утриматися від докорів. Вона розповіла мені, що мій суперник після того, як протягом кількох днів переслідував її в Булонському лісі, палкими поглядами натякаючи на свої почуття, вирішив відкрито порозумітися з нею в листі, підписаному повним його ім’ям із усіма титулами, якого передав їй через кучера, возив її з подругами на прогулянку; обіцяв їй по той бік Альп золоті гори і вічну любов; але вона повернулась у Шайо, вирішивши повідомити мене про цю пригоду; та, розміркувавши, що ми можемо покепкувати на його рахунок, не могла втриматися від спокуси; в улесливому листі у відповідь вона запросила італійського князя відвідати її та зробила собі зайву приємність тим, що залучила мене до свого плану, не збудивши в мені ані найменшої підозри. Я не зронив ні слова про ті відомості, які отримав іншим шляхом, і в сп’янінні переможної любові міг тільки схвалити всі її вчинки.
Протягом усього свого життя я помічав, що небо, аби покарати мене найжорстокішими покараннями, завжди вибирало час, коли щастя здавалося мені особливо надійним. Я почувався таким щасливим дружбою пана де Т*** і ніжністю Манон, що не міг і уявити собі, ніби мені може загрожувати яка-небудь нова напасть. А тим часом доля готувала мені ще важчий удар, і це довело мене до того стану, в якому ви бачили мене в Пассі, та крок за кроком до таких сумних крайнощів, що вам важко буде повірити моїй правдивій оповіді.
Одного дня, коли ми вечеряли в товаристві пана де Т***, нам почувся шум карети, що зупинилася біля воріт готелю. Цікавість спонукала нас дізнатися, хто міг приїхати в таку пізню годину. Нам доповіли, що це молодий Г*** М***, тобто син нашого злого ворога, того старого розпусника, який запроторив мене до в’язниці Сен-Лазар, а Манон у притулок. При цьому імені кров кинулася мені в обличчя. «Само небо привело його до мене, щоб він зазнав покарання за ницість свого батька, – сказав я панові де Т***. – Йому не піти від мене, доки ми не схрестимо наших шпаг». Пан де Т***, що знав його і навіть перебував у числі його найближчих друзів, постарався переконати мене, що я помиляюся. Він запевняв, що це дуже милий, благородний хлопець, не здатний брати участь у поганих вчинках свого батька, і, якщо я побачу його хоч би одну хвилину, я не зможу відмовити йому в пошані й можу сподіватись на відповідне почуття з його боку. Додавши ще багато чого на його користь, він попросив у мене дозволу сходити за ним і запросити повечеряти з нами. Заперечення про небезпеку, на яку наразиться Манон, якщо місце її перебування буде виявлено сином нашого ворога, він спростував, присягнувшись честю, що, познайомившись із ним, ми набудемо в його особі найщирішого захисника. Після таких запевнень мені залишалося тільки погодитися на все.
Пан де Т*** привів його, заздалегідь повідомивши, хто ми такі. Він увійшов із поклоном, і його люб’язні манери дійсно привернули нас до нього. Він обійняв мене; ми всілися. Він захоплювався Манон, мною, нашою обстановкою і їв з апетитом, віддаючи належне вечері.
Коли прибрали зі столу, розмова набрала більш серйозного напрямку. Опустивши очі, він заговорив про образу, завдану нам його батьком, і почав шанобливо вибачатися перед нами. «Я скорочую свої вибачення, – сказав він, – щоб не будити спогадів, занадто ганебних
