Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард

class="book">Умови контракту були не дуже щедрі, але й не зовсім погані — на краще управляючий таким рудничком, як Золоте Перо, й не міг сподіватись. Олфу кортіло швидше взятися до звичної роботи й одержувати постійну платню, отож він і не став торгуватися з Педді, лише попросив, щоб йому дали житло поблизу рудника. Педді виділив йому тісний будиночок з гофрованого заліза, з ванною кімнатою та баком для води, — раніше в цьому будиночку мешкав Айк Пеппер — і Лора сказала, що на перший час тут можна непогано влаштуватись.

— От бісова личина! — Морріс ніяк не міг звикнути до думки, що Педді — власник рудника і грошовита людина. Олф розповів Моррісу, що в Педді самих лише цінних паперів щонайменше на сто тисяч фунтів стерлінгів, та й це, напевно, далеко не все. Але Педді, як видно, не хотів відкрито посідати належне йому місце в товаристві золотопромисловців та фінансистів,, вважаючи, що доможеться більшого, коли не привертатиме до себе уваги.

— Каже, йому поталанило на біржі, і він вклав свої гроші в Золоте Перо, — розповідав Олф. — І скаржиться, що весь час треба викручуватись, щоб, бува, не прогоріти, та пильнувати, щоб якась акула не вихопила в нього здобич.

— А ми думали, що в нього нічого немає за душею, коли він захворів минулого літа на тиф, — пробурчав Морріс. — Почув би ти, як він благав Саллі не одвозити його до лікарні. «Я там помру. Там усі помирають», — квилив. І Саллі сама випанькала його. «Страшно подумати, — казала, — що котрийсь із моїх хлоп’ят теж може захворіти ось так, як Педді, і нікому діла не буде до того, чи виживе він, чи помре». Вона була певна, що Педді голий мов бубон, але сподівалась, що він поверне свій борг, коли почне працювати. Еге, повернув, наставляй кишеню! А він же, поганець, уже тоді був багатший за всіх нас!

— Бачу, треба мені не ловити гав з моїм новим хазяїном, — похмуро промовив Олф. — 3 самого початку було видно, що це пройдисвіт, яких мало на світі; заради наживи він піде на все. Пригадуєш, Моррі, як ми говорили про це колись у поході?

Морріс кивнув.

— Педді роками швендяв по аукціонах, — сказав він. — Йому, мабуть, шістнадцяти ще не було, коли він уже спекулював на акціях не згірш за досвідченого біржовика.

Олф невесело посміхнувся.

— Певне, він знався на цьому краще, ніж ми з тобою, Моррі.

— А яку штуку він утнув з Баггінсами, коли вони доручили йому збирати з хлопців гроші за харчі! — згадав Морріс. — Рудокопи розраховувалися з дядечком Баггінсом «джімом»[27], а молодий Педді нищечком клав частину золота собі в кишеню. Коли хлопці зчинили бучу, що дядечко Баггінс їх обдурює, той переважив золото, і молодик спіймався на гарячому. Однак ні хлопці, ні дядечко Баггінс не могли спровадити його до поліції, бо тоді б вони й самі влипли.

Олф засміявся. Йому раптом захотілося стати на захист Педді.

— Та хіба можна винуватити Педді в тому, що він поквитався з Баггінсами. Пригадуєш, як йому тоді всипали хлопці? Та коли говорити по щирості, то майже всі наші приїскові тузи почали свою кар’єру з того, що обібрали якого-небудь простачка. А що роблять акціонерні компанії? Як вони обдурюють вкладників?

Та він і не винуватить Педді, сказав Морріс. Хлопчисько просто плив за течією. Дивно тільки, як йому щастило. А про те він ще раз радить Олфу не дуже довіряти своєму новому хазяїнові.

— А якому хазяїнові можна довіряти?

— І то правда, — погодився Морріс.

— Хай йому дідько, Моррі, я все-таки страшенно радий, щЦо можу знову взятися до діла! — схвильовано вигукнув Олф. — Оновити рудник, налагодити роботу, домогтися високого видобутку золота — це, як ти не кажи, захоплююча штука. Все одно, що, приміром, будувати корабель чи хазяйнувати на фермі. Приємно відчувати, що ти створюєш все власними руками. Природа тобі наперекір, а ти гнеш її в дуру, примушуєш собі скоритись. Тут спорт, азарт, тріумф людського розуму. Якби тільки не оті кляті спекуляції, що гублять нашу промисловість! Якби її звільнити від іноземного контролю! Я вірю в наші боулдерські родовища. Там ще золота вистачить не на одне століття. Але нам потрібне законодавство, яке поклало б край спекуляціям та аферам, щоб країна побачила нарешті якусь користь від своїх величезних природних багатств.

— Що я чую! Замах на священні права капіталу? — з іронією проказав Морріс. — Обережніше, сер! Це злочинні, зрадницькі розмови. Британія такого не потерпить. Раджу вам тримати язик за зубами, Олфе Брайрлі, а то й вас запишуть у крикуни-соціалісти, такі, як Дінні Квін та Кріс Кроу, що баламутять народ на приїсках.

Олф зітхнув:

— Мені прикро, Моррі, що це не так. Я жалкую, що не боровся разом з Дінні й усіма товаришами за розсипне золото. Може, я не почував би себе тепер такою заїждженою, нікому не потрібною приїсковою шкапою.

РОЗДІЛ LXV

Знаменною подією на приїсках ще віддавна були щорічні верхогони. Старожили Хеннана — старателі, крамарі, трактирники — вважали відвідання верхогонів за справу честі. Вони й досі не забули того дня, коли на рівнині біля озера було окреслено скакове коло і всі вперше збиралися там повеселитися в гурті.

Але поступово, як лялечка розвивається в розкішного метелика, так старе золотопромислове селище перетворилось у місто Калгурлі, — широкі вулиці, розчищені від пеньків; залізнична станція і поштова контора з пісковика; крамниці з великими скляними вітринами; цегляні будівлі готелів. Скакове коло тепер обгородили парканом, спорудили велику трибуну. Давно минули ті дні, коли поштова контора тіснилася в халупі з гофрованого заліза та мішковини, а приїсковий інспектор чинив свій суд у дірявому наметі. Не стало й колишнього духу товариськості, що об’єднував усіх в ті далекі роки, коли бракувало їжі й води і неписаний закон старателів суворо карав тих, хто діяв на шкоду спільному благу.

Хоч старожили і звинувачували гірничу промисловість та залізниці в тому, що Калгурлі зажив останнім часом поганої