Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард

Та зрештою вона й сама може заробляти гроші. От хоча б так, як Саллі,-— пустить квартирантів або даватиме уроки музики та співів і, як на те пішло, навіть гратиме на роялі в ресторанах. Он Педді Уїлен, хазяїн «Конюшини», та й Мак-Суїні, хазяїн «Західної зірки», то просто жити не можуть без музики; вони вже не раз просили Лору після вечері в ресторані поакомпанувати співакам.

Олф не на жарт розлютився, почувши ці слова. Сказав, що вона все це говорить, аби принизити його. Та він швидше застрелиться, ніж дозволить їй гнути спину на міських мужлаїв, як місіс Гауг, чи, не доведи господи, грати для п’яниць у шинку.

А коли Лора розповіла йому про свою розмову з містером де Морфе, Олф загорлав, що вона висне Фріско на шию і поводиться, мов шлюха. Який жах! Бідолашна Лора забула всі свої великосвітські звички: вона крутилася, як муха в окропі, намагаючись зводити кінці з кінцями, — адже Олф давав їй тепер на хазяйство так мало грошей! З ранку до пізнього вечора вона мила, скребла й чистила свою жалюгідну халупку, прала, прасувала, латала одяг, щоб Олф та Еме завжди мали пристойний вигляд; і ніхто не знав, як тяжко їй було. До того ж Лора завжди намагалася бути веселою, щоб підбадьорити Олфа й показати йому, що вона може, коли треба, переборювати будь-які труднощі.

Фріско не поспішав виконати свою обіцянку й влаштувати Олфа на роботу.

Зрештою Олф сховав свою гордість у кишеню і сам пішов до Фріско, ладен погодитись на будь-яку роботу, яку той йому запропонує. Фріско, як завжди, зустрів його з розкритими обіймами і наобіцяв золоті гори, а наступного ранку все забув; проте, зустрівши де-небудь Олфа, він щоразу підбадьорював його:

— Не журися, друже! Щось та зробимо. Я повідомлю тебе одразу, тільки-но підшукаю добрячу роботу.

— Сто болячок йому в печінки! — лаявся Олф. — Йому просто хочеться похизуватися перед! мною: дивися, мовляв, яке я велике цабе!

Однак Морріс чув, що Фріско й самому зараз непереливки. Його втягли у двобій між конкуруючими групами іноземних капіталістів і добре-таки поскубли. Хоч Фріско і сміявся з своїх невдач і продовжував, жити на всю губу, але подейкували, що він уже перевищив свій кредит у банку і його про це попередили.

Зате в Морріса цього літа роботи було хоч відбавляй. Смерть косила людей на приїсках — старик і молодих, матерів і дітей. В бараках лікарні хворі лежали покотом; лютувала якась нечувано жорстока епідемія тифу.

А втім, ховати мерців стало тепер не такою прибутковою справою, як колись. Заробіток давали головним чином дорогі, багато оздоблені труни та пишні похоронні ексесуари, а на це у людей не було грошей.

Якщо крамарям і трактирникам часто доводилося тепер годувати людей у борг, то Моррісові доводилося у борг ховати. Скільки було безробітних рудокопів, скільки старателів, яких зігнали з розсипищ або які працювали під постійною загрозою переслідувань, арештів, тюремного ув’язнення! Боржників ставало все більше й більше.

Якби зібрати всі борги, казав Морріс, можна було б і горя не знати. Але ж він своя людина на приїсках і не може не допомогти іншим у таку лиху годину. Тут здавна так повелося і стало законом, що коли людину спіткає горе, вона йде до свого товариша.

Морріс дуже хотів допомогти Олфу; він запропонував йому навести порядок в його бухгалтерських книгах та рахунках і вже сушив голову над тим, який би ще знайти для нього заробіток, коли Олф раптом сказав, що влаштувався на роботу.

Так, Олф насправді знайшов роботу. І зразу змінився, став знову колишнім Олфом — веселим, простодушним, упевненим у собі.

— Ану вгадай, хто тепер мій хазяїн? Нізащо не вгадаєш! — весело вигукнув він. — Ну, гаразд, тобі, Моррі, я скажу, тільки ж, дивись — нікому нічичирк!

— Та вже ж, можеш бути певен.

— Педді Кеван!

Морріс гидливо скрутнув головою.

— Я теж не в захопленні, — признався Олф. — Але я бачив його папери — вони в порядку, Моррі!

Він розповів Моррісу, як одного разу Педді перестрів його на дорозі додому, коли Олф працював ще на Мідасі, і натякнув, що допоможе йому влаштуватися, якщо його звільнять з рудника. Олф тоді не надав значення його словам, думав, що Педді це просто так ляпнув. Йому навіть на думку не спало звернутися до Педді, коли французький синдикат купив рудник і взяв іншого управляючого, хоч Педді попереджав його, що саме так і буде. Якимись шляхами він дізнався про все наперед.

І ось недавно Педді прийшов до Олфа й запропонував йому місце управляючого на Золотому Пері. Педді сам працював на цьому руднику, але, як виявилось, одночасно був одним з головних пайовиків підприємства. Підставною особою, на ім’я якої він купував паї, був Піт Уоткінс, а Пітів приятель, Айк Пеппер, працював управляючим рудником. Та нещодавно Айка скрутило, і він поїхав на південь доживати віку в дочки.

Золоте Перо було занедбане, видобуток зійшов майже нанівець. А рудничок хоча й непоказний, зате цілком надійний, сказав Педді. Фріско вже накинув на нього оком, та Педді не хоче випускати його з рук. Йому потрібна людина, яка змогла б налагодити справу і, звісно, пильнувала б його інтереси.

— По-моєму, ви, Олфе, та ще Дінні Квін — найпорядніші люди на приїсках, — сказав Педді. — Але Дінні більше старатель, ніж рудокоп, і в гірничій справі петрає мало, не те, що ви. Чесно кажучи, я хотів би взяти вас обох до себе на Золоте Перо, але й з вами, Олфе, у нас все піде як по маслу.

Олф сказав, що подумає, а тим часом довідався, що Патрік Алоїзіус Кеван є фактичним власником Золотого Пера і, крім того, має солідні пакети акцій інших підприємств. Олф підписав з ним контракт.