Делілло Дон. Зеро К - Дон Делілло

Росс тягне мене за собою до Морґанівської бібліотеки почитати корінці книг п'ятнадцятого століття. Він стоїть, витріщаючись на прикрашену коштовностями обкладинку Євангелій з Ліндау у вітрині. Він улаштував доступ на другий і третій яруси, до балконів, після годин угорі на прихованих сходах ми вдвох припадали й шепотіли вздовж інкрустованих горіхом книжкових полиць. Біблія Ґутенберґа, а потім інші, століття за століттям, полиці, перехрещені витонченими ґратками.

Такий мій батько. А хто моя мати?

Вона — Мадлен Зіберт родом з містечка в Південній Аризоні. Кактус на поштовій марці, так вона це називала.

Вона накидає пальто на вішак, перекручуючи його верхню гачкувату частину так, щоб припасувати зверху до відчинених дверей шафи. Потім вона роликом проходиться по спинці пальта. Я задоволено за цим споглядаю, можливо тому, що можу уявити, як Мадлен отримує банальне задоволення від простого вішання туди свого пальта, стратегічно облаштовуючи його на шафових дверцятах та прибираючи потім накопичені ворсинки роликом.

Дай визначення ворсинкам, говорив я собі. Дай визначення вішаку. Потім я намагався це робити. Ці випадки пристали та тримаються серед інших викривлених пережитків підліткового віку.

Я декілька разів повертався до бібліотеки, звичайні години, основний поверх, гобелен над каміном, але батькові не розповідав.

— 6 —

Троє чоловіків сиділи, схрестивши ноги на килимках, і позаду них було лише небо. Одяг на них був просторий, ні на що не подібний, і сиділи вони схиливши голови, два з них, інший дивився перед собою. Кожен мав біля себе посудину, присадкувату пляшку чи бляшанку. Двоє з них мали поруч свічки в простих держаках. За мить вони послідовно почали, зліва направо, видавалося, незаплановано, підхоплювати пляшки й лити рідину на груди, руки і ноги. Потім двоє з них, очі заплющені, сягнувши голови й обличчя, поливали повільно. Третій, усередині, приклав пляшку до рота і пив. Я спостерігав, як спотворилося його обличчя, рот рефлексивно відкривався, щоб дати вийти парам. Гас, бензин або олива. Він випорожнив залишений уміст на голову і поставив пляшку. Вони всі поставили пляшки. Перші двоє чоловіків тримали запалені свічки біля пазухи та штанин, а третій узяв картонні сірники з нагрудної кишені й зрештою, після кількох невдалих спроб, спромігся видобути вогонь.

Я позадкував від екрана. Моє обличчя все ще кривилося у відповідь на реакцію третьої людини, коли гас проходив його стравоходом і потрапляв до організму. Наді мною гойдалися і палали чоловіки, роззявивши роти. Я позадкував ще далі. Вони кричали, безформні, безгучні.

Я повернувся і пішов залою. Зображення були скрізь довкола мене, ці жахливі секунди, халепа, яку я почув, коли чоловік черкав сірником, не видобуваючи вогню. Я хотів, щоб він запалив сірник. Для нього — це було б нестерпно, одна зчорніла голівка за іншою, сидіти між своїх товаришів, поки вони палають.

Хтось стояв наприкінці зали, жінка, що на мене поглядала. Ось я, заблуканий турист, до цієї миті непомітний, людина, що відступила від відеоекрана. Зображення так само були нагальні й близькі, але жінка не дивилася повз мене. Екран міг бути порожнім чи показувати голе поле сірого дня. Коли я наблизився, вона слабко вказала, трохи нахиливши голову ліворуч, і ми повернули до вузького коридора, який закінчувався під прямим кутом до іншого довгого коридора.

Вона була дрібна, старша за мене, за сорок, у довгій сукні й рожевих пантофлях. Я нічого не сказав про спалювання. Я мав би поважати формат, не казати нічого, бути готовим до будь-чого. Ми крок за кроком ішли коридором. Я поглядав на обтислу сукню у квіткових візерунках і жінчине темне волосся, туго скручене стрічкою. Вона не манекен, і це не фільм, однак я мав би поцікавитися, чи цей інтервал мав ще якесь поширення і широту, ніж просто ще одна усамітнена мить, обмежена зачиненими дверима.

Ми ввійшли до проходу, що закінчувався глухим кутом, який видавався твердою поверхнею. Моя супутниця промовила низку коротких слів, і це активувало оглядовий отвір на поверхні попереду. Я широко ступнув уперед і опинився на підвищенні, пильнуючи крізь отвір у дальній стіні довгої вузької кімнати.

На п'єдесталі, що виступав зі стіни, встановлено збільшений людський череп. Місцями розколотий, плямистий від віку, бруднувата мідяна бронза, висохлий сірий. Очниці мали оправу з коштовного каміння, а щербаті зуби пофарбовані сріблом.

Потім сама кімната, аскетична, стіни й підлога витесані з каменю. Чоловік і жінка сиділи біля дубового столу з покарбованою поверхнею. Ані таблички, ані документи не засмічували стіл. Вони говорили, необов'язково одне до одного, і насупроти них було дев'ятеро людей, які природно розсілися на дерев'яних лавках, спинами до мене.

Я знав, що супутниця піде, але я зіпсував мить, озирнувшись, наче звичайна людина, щоб перевірити. Вона пішла, так, і за п'ять кроків позаду мене були розсувні двері, що саме зачинялися.

Жінка біля столу говорила про величні людські видовища, вірян у білому одязі в Мецці, хадж, масову відданість, мільйони, рік у рік, індуїсти збираються на берегах Ґанґу, мільйони, десятки мільйонів, фестиваль безсмертя.

На вигляд вона була квола в довгій вільній туніці й хустці, говорила м'яко і точно, і я намагався визначити географію її доладно наголошуваної англійської, її цинамонової шкіри.

— Подумайте про Папу Римського, що з'являється на балконі над площею Святого Петра. Сила-силенна люду зібралася на благословення,— сказала вона,— щоб упевнитися. Папа тут, щоб благословити їхнє майбутнє, упевнити їх у житті духу попереду, поза останнім подихом.

Я намагався уявити себе серед незліченних здавлених тіл, що зібралися гуртом у побожному зачудуванні, однак не міг витримати самої гадки.

— Те, що ми тут маємо, дрібне, копітке і приватне. Один за одним, раз по раз, люди заходять до світлиці. У звичайний день — скільки? Нема звичайного дня. І тут нема позування. Нема скоцюрблення тіла в каятті, підкоренні, послуху, поклонінні. Ми не цілуємо персні чи пантофлі. Нема ніяких молитовних килимків.

Вона вклякла, однією рукою охопивши іншу, кожна обміркована фраза — емблема її посвяченості, вирішив думати я.

— Однак чи є тут ланка до старих вірувань і практик? Чи ми радикальна технологія, що просто поновлює і розширює ці захряслі традиції віковічного життя?

Хтось на лавках повернувся і поглянув у мій бік. То був батько, що повільно й обізнано мені кивнув. Ось вони, видавалося, казав він, двоє людей, чиї ідеї та теорії оформлюють це намагання. Вітальні розуми, як він їх описував раніше. А інші, вони, запевно, благодійники, як Росс, механізм підтримки, люди