Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук
Зазвичай спершу я перевіряла дім Професора та його дружини, мій улюблений. Він був невеликий і простий. Мовчазний, самотній будиночок з білими стінами. Самі господарі бували тут рідко, частіше їхні діти приїздили сюди із друзями, і тоді вітер доносив звідтіля галас. Будинок з відчиненими віконницями, освітлений і сповнений голосної музики, здавався мені ледь приголомшеним й оглушеним. Можна сказати, що із цими роззявленими віконними отворами він скидався на тюхтія. Отямлювався, коли молодь виїздила. Його вразливим місцем був стрімкий дах. Сніг зсувався звідти й лежав до травня біля північної стіни, крізь яку волога проникала досередини. Тоді доводилося прибирати сніг, а це зазвичай важка й невдячна праця. Навесні моїм завданням була турбота про садок — посадити квіти й доглядати ті, що вже росли на кам’янистій латочці землі перед будинком. Я робила це з радістю. Траплялося, що треба було виконати дрібний ремонт, тоді я дзвонила до Професора чи його дружини до Вроцлава, а вони переказували мені гроші на рахунок. Тоді треба було знайти майстрів і простежити за їхньою роботою.
Цієї зими я зауважила, що в льоху Професорового будинку оселилися кажани, та ще й чималою родиною. Колись мені довелося туди спуститися, бо причулося, наче внизу тече вода. Ото була б халепа, якби лопнула труба. І я побачила їх сплячих, скупчених громадкою, під кам’яним склепінням; висіли непорушно, проте мені здавалося, що вони спостерігають за мною крізь сон, що світло лампочки відбивається в їхніх розплющених очах. Я пошепки попрощалася з ними до весни і, не виявивши аварії, навшпиньках повернулася нагору.
А в будинку Письменниці влаштували собі кубло Куниці. Я не дала їм жодних імен, бо мені не вдалося їх ані полічити, ані розрізнити. Те, що цих звірків нелегко побачити, є їхньою особливою Здатністю, вони ніби духи. З’являються й зникають так швидко, що годі повірити, чи справді їх бачив. Куниці гарні Тварини. Я могла б мати їх на гербі, якби він мені знадобився. Вони здаються легенькими й беззахисними, та насправді це омана. У житті це небезпечні й підступні Істоти. Ведуть свої приватні війни з Котами, Мишами та Птахами. Воюють між собою. У домі Письменниці куниці залізли між черепицею та ізоляцією горища, підозрюю, що вони сіють там спустошення, нищать мінеральну вату й прогризають дірки в дерев’яних плитах.
Письменниця звичайно приїздила в травні, машиною, ущерть напханою книжками й екзотичними продуктами. Я допомагала їй розпаковувати речі, бо в неї хворий хребет. Вона носила ортопедичний комір, здається, колись потрапила в аварію. А може, її хворий хребет — від постійного писання. Письменниця нагадувала когось, хто пережив Помпею — уся немовби присипана попелом; її обличчя було попелястим, і колір вуст, і сірі очі, і довге волосся, стягнене гумкою й зібране на маківці в невеличку дульку. Коли б я знала її трохи гірше, то напевне прочитала б її книжки.
Та оскільки я знала її краще, то боялася по них сягнути. Може, я знайшла б там себе, описану так, що годі впізнати. Або свої улюблені місця, які для неї означають дещо зовсім інше, ніж для мене. У певному розумінні такі люди, як вона, ті, що володіють пером, бувають небезпечними. Відразу починаєш підозрювати нещирість — що така людина не є собою, вона — око, яке невпинно спостерігає, а те, що бачить, перетворює на речення; таким чином позбавляє дійсність усього найважливішого, того, що неможливо висловити.
Вона залишалася тут до кінця вересня. Переважно не виходила з дому; лише інколи, коли спека, незважаючи на наші вітри, ставала нестерпною й липкою, Письменниця вкладала своє попелясте тіло на шезлонгу й нерухомо лежала на сонці, старіючи дедалі сильніше. Якби я могла побачити її ступні, може, виявилося б, що вона також не була Людською Істотою, а якоюсь іншою формою існування. Русалкою логосу, сильфідою. Іноді до неї приїздила її подруга, темноволоса, сильна жінка з яскраво нафарбованими вустами. На обличчі в неї була коричнева родимка, що на мою думку, вказує на те, що Венера в мить її Народження перебувала в першому домі. Тоді вони разом готували, ніби пригадуючи атавістичні родинні ритуали. Декілька разів минулого літа я їла з ними: пряний суп з кокосовим молоком, деруни з лисичками. Вони смачно готували. Подруга ніжно ставилася до Попелястої й турбувалася про неї, ніби та була дитиною. Ця жінка поводилася дуже впевнено.
Найменший будиночок, під вологим ліском, нещодавно купила галаслива родина із Вроцлава. У них було двійко товстих, розбещених дітей-підлітків і продуктовий магазин у Кишках. Будівлю планували перебудувати й перетворити на польський шляхетський маєток з колонами, а ззаду мав бути басейн. Так мені колись розповідав їхній батько. Проте спершу довкола звели бетонний паркан. Вони мені щедро платили й прохали щодня зазирати досередини, чи ніхто, бува, туди не вдерся. Сам будинок був старий і поруйнований і, здавалося, хотів, аби його залишили в спокої, щоб він міг порохнявіти й надалі. Але цього року на нього чекала революція, уже привезли купи піску й вивантажили перед ворітьми. Вітер увесь час здмухував плівку, якою його накрили, мені коштувало чималих зусиль, аби знову її натягнути. На їхній території було маленьке джерело, де нові мешканці планували створити рибний ставок, встановити гриль. Вони називалися Колодяжні. Я довго роздумувала, чи не дати їм якесь інше, своє прізвисько, проте потім погодилася з тим, що це один із двох відомих мені випадків, коли прізвище пасує до Людини. Це справді були люди з колодязя — такі, що впали до нього давно й зараз на його дні влаштовували своє життя, гадаючи, що колодязь — то цілий їхній світ.
Останній дім, біля самої дороги, постійно винаймали. Найчастіше там оселялися молоді подружжя з дітьми, які хотіли відпочити на природі під час вихідних. Іноді коханці. Траплялися й підозрілі субчики, що напивалися ввечері й цілісіньку Ніч п’яно горлали, а тоді спали до полудня. Усі вони ковзали нашим Люфтцугом, немов тіні. Люди на вікенд. Одноденки. Маленький, відремонтований безликий будиночок належав найбагатшому Чоловікові в околиці, котрий у кожній долині й на кожному плоскогір’ї володів якоюсь нерухомістю. Прізвище цього типа було Нутряк, і це й був той другий випадок, коли воно пасує власникові. Здається, він придбав цей будинок заради ділянки, на якій дім стояв. Здається, він купував землю, щоб колись перетворити її на каменоломню. Здається, ціле Плоскогір’я може
