Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
— Це було нерозсудливо, Троте, — зазначила бабуся, — але вчинено з добрими намірами. Ти — шляхетний хлопець (хоч тепер мені слід би називати тебе молодим чоловіком). І я пишаюся тобою, мій любий. Що далі, то більше. А тепер, Троте і Агнес, розгляньмо справи Бетсі Тротвуд і подивімося, в якому вони стані.
Я помітив, що Агнес зблідла і дуже уважно поглянула на мою бабусю. А бабуся моя, пестячи свою кицьку, теж дуже уважно подивилася на Агнес і почала свій звіт.
— Бетсі Тротвуд, — почала бабуся, яка ні з ким не ділилася своїми фінансовими справами, — я говорю не про твою сестру, Троте, мій любий а про себе саму — мала певну власність. Не важливо, скільки, досить на прожиття. Навіть більше, бо вона мала певні заощадження і додала їх до основного капіталу. Бетсі перевела свою власність у цінні папери, а потім, за порадою однієї ділової людини, свого повіреного, вклала їх у земельні акції. Це давало їй непогані відсотки. Гаразд. Але потім Бетсі вирішила шукати нових місць, куди вкласти капітал. Вона вирішила, що розумніша за свого повіреного, який, тим часом, став не такою вже діловою людиною, як колись, — я натякаю на вашого батька, Агнес, — і їй спало на думку самій взяти свої справи до рук. Отже, вона нагнала своїх свиней, як то кажуть, на чужий ринок; і ринок цей виявився дуже поганим. Спочатку вона зазнала втрат у видобувній справі, потім зазнала втрат у водолазній справі — виловлюючи скарби у воді, ганяючись за всякими казковими побрехеньками, — пояснила моя бабуся, потираючи ніс, — потім вона зазнала втрат у видобувній справі знову, і, нарешті, щоб довести справу до кінця, зазнала вона втрат у банковій справі. Не знаю, скільки коштували облігації того банку, нещодавно там обіцяли дивіденди щонайменше в сто відсотків, здається. Але банк цей вже був по той бік світу і зазнав краху, скільки я знаю; так чи так, а він розвалився на друзки і ніколи не заплатить і шести пенсів; а шестипенсовики Бетсі були всі там, і ось вам кінець історії! Що менше слів, то більше діла!
Зробивши цей філософський огляд, бабуся переможно глянула на Агнес, до якої помалу повертався природний колір обличчя.
— Люба міс Тротвуд, це все? — спитала Агнес.
— Та цього й досить, дитя моє, — сказала бабуся. — Коли могла б я розтринькати більше грошей, то історії ще не був би кінець. Бетсі, без сумніву, подбала б про те, аби їх усі пустити на вітер і почати новий розділ. Але грошам настав кінець, і кінець настав оповіданню.
Спочатку Агнес слухала, затримавши подих. Вона ще то блідла, то червоніла, але дихала вже вільніше. Мені здалося, що я зрозумів, у чому річ. Очевидно, вона мала певні побоювання, що її нещасний батько був причетний до цієї катастрофи. Бабуся моя взяла її руку в свою та розсміялася.
— Чи це все? — повторила міс Бетсі. — Авжеж усе. Лишається тільки додати: «і відтоді завжди вона жила щасливо». Може, я колись і зможу це сказати про Бетсі. Ну, Агнес, у вас розумна голова. I ти теж іноді буваєш розсудливий, Троте, хоч я й не можу завжди звинувачувати тебе в цьому, — тут моя бабуся енергійно хитнула головою. — Що робити? Є в нас котедж; якщо його здадуть, то він даватиме, скажімо, сімдесят фунтів на рік. Гаразд... Ось і все, що в нас є! — сказала бабуся, яка мала звичку, як деякі коні, раптом зупинятися, коли здається, що ще довго треба бігти.
Бабуся помовчала і додала:
— Далі, є в нас Дік. Він має прибуток у сто фунтів стерлінгів на рік. Але, безперечно, це витрачатиметься на його власні потреби. Я скорше відіслала б його від себе, хоч і знаю, що ніхто, крім мене, не цінуватиме його, ніж дозволила б йому витрачати його кошти не на себе самого. Як же обійтися нам з Тротом? Що ви скажете, Агнес?
— Я скажу, бабусю, — втрутився я. — Я мушу зайнятись якоюсь роботою.
— Піти в солдати? — стурбовано відказала бабуся. — Чи в моряки? Не хочу про таке й чути. Ти станеш проктором. Будь ласка, залиш всі інші думки.
Я розкрив рота пояснити, що не мав на увазі саме такі методи забезпечення, але Агнес запитала, чи наше помешкання винайнято на довгий строк.
— Ви поставили дуже доречне запитання, люба моя, — сказала бабуся. — Цієї квартири не можна позбутися ще принаймні шість місяців, якщо тільки не пощастить передати її комусь, а це малоймовірно. Останній пожилець тут помер. П'ятеро людей з кожних шести, безперечно, померли б від цієї жінки в нанковій блузі і фланелевій спідниці. У мене є трохи готівки, і я згодна з вами: найкраще, що ми можемо зробити, це жити тут до кінця строку і влаштувати Дікові спальню поблизу.
Я визнав своїм обов'язком натякнути на незручність, якої зазнаватиме моя бабуся, живучи в стані невпинної партизанської війни з місіс Креп; але вона це питання розв'язала, заявивши, що при першій демонстрації ворожих дій вона збирається нагнати на місіс Креп страху на всю решту її земного життя.
— Я думала, Тротвуде, — розважливо сказала Агнес, — що коли б ви мали час...
— Я маю безліч часу, Агнес. Я завжди звільняюсь о четвертій чи о п'ятій годині. Я вільний і вранці. Так чи так, — тут я почервонів, згадавши безліч годин, які я присвятив блуканню містом та норвудським шляхом, — у мене великий надлишок часу.
— Я певна, що ви погодилися б виконувати обов'язки секретаря, — сказала Агнес, підходячи до мене ближче і розмовляючи тихим голосом, сповненим такого глибокого співчуття, що я й досі його чую.
— Погодився, моя люба Агнес?
— Справа ось у чому, — вела далі Агнес. — Доктор Стронг таки здійснив свій план: подав у відставку і переїхав жити до Лондона; він запитував батька, чи не може той рекомендувати йому секретаря. Чи не здається вам, що він волітиме краще мати на цьому місці свого улюбленого учня, ніж будь-кого іншого?
— Люба Агнес! — вигукнув я. — Що робив би я без вас? Ви завжди — мій янгол-охоронець. Я вам це вже казав, і знову переконуюсь у цьому.
Агнес, мило сміючись, відповіла, що й одного доброго янгола (вона натякала на Дору) досить. Далі вона нагадала мені, що доктор звик працювати в своєму кабінеті вранці і ввечері — а це саме той час, коли я буваю вільний. Не знаю, чому я радів більше — перспективі заробляти свій хліб чи надії заробляти його під керівництвом свого старого вчителя. Тому я, за порадою Агнес, негайно сів писати докторові листа, в якому виклав йому суть справи і повідомляв, що я завітаю до нього завтра о десятій годині ранку. Листа я адресував до Гайгета — бо в цьому місці, такому пам'ятному мені, він жив — і відправив сам, не гаючи ні хвилини.
Де б не з'явилася Агнес, вона скрізь залишала приємний спогад про своє перебування. Повернувшись з пошти, я побачив, що клітки з пташками моєї бабусі висять саме так, як висіли вони колись на вікні вітальні в котеджі; моє м'яке крісло, замість значно
