Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Я знав, що рудий лис навмисне змусив його сказати це все, щоб я побачив містера Вікфілда в тому світлі, в якому Урія сам представив його мені в ту ніч, коли отруїв мій спокій. Я знову побачив на його обличчі бридку посмішку і помітив, як він стежить за враженням, що його справив на мене.
— Ви нікуди не поспішаєте, тату? — стривожено спитала Агнес. — Чи не хочете ви піти додому з Тротвудом і зі мною?
Мабуть, він глянув би на Урію, перш ніж відповісти, якби цей безцінний не випередив його.
— У мене невідкладні справи, — сказав Урія, — інакше я був би щасливий зостатися зі своїми друзями; але я лишаю свого компаньйона репрезентувати фірму. Міс Агнес, завжди до ваших послуг! Бажаю вам усього доброго, мастере Копперфілд, і прошу вас передати моє смиренне шанування міс Бетсі Тротвуд.
По цій мові він пішов, цілуючи свою величезну лапу і скоса дивлячись на нас із застиглою маскою на обличчі.
Годину чи дві посиділи ми, пригадуючи давні щасливі дні в Кентербері. У товаристві Агнес містер Вікфілд швидко став майже таким, як колись, хоч і не міг цілком позбутися певного занепаду духу. Але він з очевидною приємністю пригадував разом з нами різні випадки з нашого колишнього спільного життя, багато з яких він пам'ятав дуже добре. Він сказав навіть, що почуваєтья з Агнес і зі мною зовсім як колись, і як хотілося б йому, щоб час цей ніколи не минав. Безперечно, вплив лагідного обличчя Агнес і самий навіть дотик її руки робив з ним дива.
Бабуся (яка майже весь час хазяйнувала з Пеготті в спальні) відмовилася піти з нами до Вікфілдів, але наполягала, щоб я пішов провести їх; отож я й пішов. Ми пообідали разом. По обіді Агнес сіла поруч із батьком, як і колись, і налила йому вина. Він пив стільки, скільки вона наливала йому — і не більше, як слухняна дитина, — а коли сутеніло, ми втрьох сіли біля вікна. Коли майже зовсім стемніло, він ліг на канапу, і Агнес схилилася над ним, поправляючи подушку, а коли вона повернулася до вікна, то навіть у пітьмі помітив я сльози, що блищали на її очах.
Ні, ніколи не зможу я забути цю милу дівчину, її любов, її красу! Скромність і делікатність заважали їй бути багатослівною, але вона сповнила моє серце такими добрими намірами, так зміцнила своїм прикладом мою слабку натуру, що я твердо певен: все невеличке добро, яке я тільки зробив, всі біди, яких я уникнув, — все це спромігся я вчинити тільки завдяки їй.
А як розмовляла вона зі мною про Дору, сидячи в сутінках біля вікна; як слухала вона мої похвали коханій; як сама хвалила її; і навколо маленької ніжної фігури моєї нареченої почало випромінюватися чисте сяйво Агнес, яке зробило для мене Дору ще дорогоціннішою і невиннішою! О, Агнес, сестро моєї юності, якби я знав тоді те, про що довідався тільки через багато, багато часу!
Вийшовши на вулицю, зустрів я жебрака. Я підвів голову вгору, до її вікна, згадав її спокійні прозорі очі і здригнувся від голосу жебрака, що звучав, наче відгомін тих слів, які я чув уже вранці:
— Сліпий! Сліпий! Сліпий!
ХІХ. Ентузіазм
Наступний день я почав знову з купання в римській лазні, а потім вирушив до Гайгета. Я вже не журився. Я вже не боявся подертого пальта і не сумував за баскими кониками. Недавнє наше нещастя бачив я в цілком новому світлі. Ось що мені слід робити — показати моїй бабусі, що її благодіяння щодо мене не були витрачені на нечуйний і невдячний об'єкт. Ось що мені слід робити — обернути болісне навчання своїх юних років на користь рішучої та стійкої роботи. Ось що мені слід робити — взяти сокиру дроворуба в руки і прочистити собі шлях через ліс труднощів, зрубуючи дерева направо і наліво, аж доки я не дістануся до Дори, і якщо судити зі швидкості моїх кроків, то я дуже стрімко наближався до своєї мети.
Коли я ступив на знайомий гайгетський шлях, яким колись поспішав тільки до втіхи, а не до діла, то мені здавалося, що все моє життя відтоді докорінно змінилося. Але це мене не збентежило. З новим життям прийшла нова мета і нові наміри. Тяжка робота — неоціненна нагорода. Дора була нагородою. І її треба було завоювати.
Мене охопив такий ентузіазм, що я справді почав шкодувати, чому пальто моє ще не подерлось. Я прагнув рубати дерева в лісі труднощів і на ділі довести свою міць. Побачивши на шляху старого каменяра в дротяних окулярах, я мало не попросив його позичити мені свій молот, щоб негайно почати пробивати в граніті стежку до Дори. Я так захекався, що відчував, ніби вже заробляю — і чимало. Побачивши невеличкий котедж, що здавався в найм, я зайшов туди і дбайливо оглянув його, бо вважав необхідним якнайшвидше стати чоловіком практичним. Будиночок був цілком зручний для мене і Дори, перед будинком був маленький садок, де Джіп зможе гасати і гавкати через огорожу на бродячих торгівців, а також велика кімната нагорі для моєї бабусі. Вийшов я звідти ще швидше, ніж увійшов, і помчав до Гайгета так швидко, що дістався туди на годину раніше обумовленого часу. Щоб набрати людського вигляду, в якому пристойно було б з'явитись у гості, я мусив трохи погуляти і прохолонути.
Вживши цих необхідних підготовчих заходів, я насамперед заходився шукати будинок доктора. Мій старий учитель мешкав не в тій частині Гайгета, де була садиба місіс Стірфорс, а саме на протилежному боці цього містечка. Довідавшись про це, я все ж таки не зміг не піддатися спокусі підійти до будинку місіс Стірфорс і зазирнути через садовий паркан. Вікна кімнати мого колишнього друга були щільно зачинені. Двері до оранжереї були широко розкриті, а Роза Дартль з непокритою головою походжала рвучкими кроками по вкритій гравієм стежці. Вона нагадала мені дикого звіра, який нидіє в неволі на ланцюгу і не може розірвати його.
Тихо повернув я назад, шкодуючи вже, що підійшов сюди, і спокійно погуляв до десятої години. Тоді там не було церкви з тонким шпилем, яка стоїть тепер на горбі, на тому місці стояла стара будівля з червоної цегли, а в ній містилася школа — чудовий будинок, куди так приємно було ходити вчитися.
Нарешті я наблизився до котеджу доктора. То була гарненька садиба, на яку він, мабуть, витратив трохи грошей, як можна було судити зі свіжих добудов і слідів нещодавнього ремонту. Він гуляв у саду, в своїх гетрах, у всьому своєму незмінному туалеті, немовби продовжуючи прогулянки років мого учнівства. З ним були і його старі товариші: тобто довкола росли високі дерева, а в траві походжали два чи три граки, поглядаючи на нього уважно, немовби кентерберійські граки написали вже своїм гайгетським співбратам про звички дивного доктора.
Знаючи, що безнадійно було б намагатися привернути його увагу на такій віддалі, я наважився відчинити хвіртку і піти слідом за ним, чекаючи, коли він обернеться. Обернувшись і наблизившись до мене, він
