Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Дурниці, хлопчику мій! Якщо нічого гіршого за пиво з нами не станеться, то горе не таке вже й велике.

— Звісно, бабусю, якби це стосувалося тільки мене, то я був би такої самої думки, — промовив я.

— А тепер? Чому ти не такої думки?

— Через те, що між мною і вами, бабусю, величезна різниця.

— Що за дурниці, Троте! — відгукнулась вона.

Тут бабуся почала з щирим задоволенням сьорбати тепле пиво, вмочуючи у нього підсмажений хліб.

— Троте, — заговорила вона, — я взагалі-то не дуже люблю нові обличчя, але знаєш, твоя Баркіс мені припала до серця.

— Ці ваші слова дорожчі мені за сто фунтів стерлінгів! — гаряче скрикнув я.

— У дивовижному світі ми живемо, — промовила бабуся, почесавши ніс. — Зовсім не розумію, як вона могла народитися на білий світ із таким ім'ям! Виникає питання, чи не простіше було б народитися якоюсь Джексон або кимось таким?

— Можливо, бабусю, що я і моя нянечка такої ж думки, але ж вона у цьому не винна, — зазначив я.

— Мабуть, що не винна, — невдоволеним тоном відгукнулася бабуся, змушена відступати, — але все ж таки це нестерпне ім'я. Слава богу, вона тепер Баркіс, — це набагато краще. А знаєш, Троте, ця Баркіс тебе надзвичайно любить.

— Немає нічого на світі, чого б вона не зробила для мене, — палко заявив я.

— Мені здається, що це правда, — погодилася бабуся. — Уяви собі, що ця дурненька зараз прийшла і благала мене взяти частину її грошей, запевняючи, що в неї їх забагато. От дурненька!

Бабусині сльози радості крапали у її гаряче пиво.

— Більш безглуздого створіння ще не народжувалось, — знову заговорила бабуся. — Ще тоді, коли я вперше побачила її, у цієї бідолашної — твоєї матері — я одразу вирішила це. Але у цій Баркіс багато доброго.

Вдаючи, що сміється, бабуся скористалася цим, щоб витерти очі, після чого заходилася знову говорити, не забуваючи при цьому про свої підсмажені окрайці хліба.

— Ах, боже мій! — із зітханням вирвалось у бабусі. — Я все знаю, Троте. Поки ви з Діком ходили, ми трохи попліткували з Баркіс. Все знаю. Не розумію, на що розраховують ці нещасні дівчата. Дивуюсь я, чого вони не розбивають собі голови об... — бабуся глянула на камін, — об полиці каміна.

— Бідолашна Ем’лі! — сказав я.

— Ох, не називай її бідолашною, — відказала моя бабуся. — Їй слід було б добре подумати, перш ніж накоїти такого лиха. Поцілуй мене, Троте. Шкодую, що ти так рано зазнаєш сумного досвіду.

Коли я посунувся до неї, вона поставила склянку мені на коліна (щоб я не міг ворухнутись) і сказала:

— Ох, Троте, Троте. І тобі теж ввижається, що ти закохався? Чи не так?

— Ввижається, бабусю! — вигукнув я, неймовірно почервонівши. — Я люблю її всією душею!

— Дору, тобто? — відповіла моя бабуся. — І ти хочеш, мабуть, сказати, що це малятко чарівне?

— Моя люба бабусю, — почав я. — Ви й уявити собі не можете, яка вона чудова!

— Ах! А не дурненька?

— Дурненька, бабусю?

Мені таке і на думку не спадало до цього часу. Я обурено відкинув цю ідею, але спершу вона мене приголомшила.

— Не вітрогонка?

— Вітрогонка, бабусю?

Я знову спромігся тільки безпорадно повторити ці неймовірні слова.

— Гаразд, гаразд! — сказала моя бабуся. — Я тільки запитую. Я ні в чому її не звинувачую. Бідолашна парочка! Отже, ви гадаєте, що створені одне для одного і що житимете, розважаючись та годуючись тільки цукерками і пиріжками. Чи не так, Троте?

Вона спитала про це так мило, напівграйливо, напівзажурено, що я зовсім розчулився.

— Ми юні і недосвідчені, бабусю, я це знаю, — відповів я, — і насмілюся сказати, що в наших розмовах і думках є чимало нерозумного. Але запевняю вас, ми палко любимо одне одного. Не знаю, що я робив би, якби подумав, що Дора зможе полюбити когось іншого, чи розлюбити мене, або що я зможу полюбити іншу, чи розлюбити її... мабуть, я збожеволів би.

— Троте, — сказала моя бабуся, похитуючи головою і поважно всміхаючись, — сліпий, сліпий, сліпий!

— Один мій знайомий, Троте, — мовила бабуся знову після паузи, — щирістю своєю нагадує мені бідолашне немовля — його матір. Здоровий глузд — ось що повинен надбати цей мій знайомий, Троте. Глибокий, правильний здоровий глузд.

— Якби ви тільки знали, який здоровий глузд у Дори, бабусю! — скрикнув я.

— Ох, Троте! — повторила вона. — Сліпий, сліпий, сліпий.

Не знаю чому, але по цих її словах я відчув, невиразно і сумно, що мені чогось не вистачає, що ця потреба у чомусь вкриває мене тінню, наче хмара.

— А проте, — сказала моя бабуся, — мені нема чого заважати юним істотам дурити себе і блаженствувати; отже, хоч це й юнацьке кохання, а юнацькі кохання дуже часто — май на увазі, я не кажу «завжди» — зводяться нанівець, все ж таки ми поставимося до цього серйозно і будемо сподіватися, що цими днями дійдемо успішних наслідків. Часу в нас досить.

Я зрадів, що бабуся співчуває мені. Зваживши на її втому, я палко подякував їй за любов і за всю її доброту до мене, і, ніжно побажавши мені доброї ночі, вона понесла свій нічний чепець до моєї спальні.

Яким нещасним почувався я, лежачи на канапі. Знову і знову я міркував, як зможу з'явитися злидарем перед очі містера Спенлоу. Адже ж я посватався до Дори, бувши певним у своєму достатку, а тепер я маю лицарський обов'язок розповісти їй про своє становище і дати їй волю відмовитися від заручин. Як житиму я тепер, не заробляючи нічого? Треба мені щось зробити, щоб допомогти моїй бабусі, але я не бачу жодного виходу. Ось незабаром у мене вже не буде й кишенькових грошей, я носитиму подерте пальто і не матиму змоги робити маленькі подарунки Дорі, їздити на баских кониках і ходити франтом. Хоч я розумів, що дуже егоїстично думати зараз тільки про себе і про своє лихо, але я так любив Дору, що не міг собі ради дати. Я розумів, що ганебно думати про себе, а не про мою бабусю; але егоїзм був у даному випадку невід'ємним від думок про Дору, а Дорою я не міг поступитися нікому. Яким неймовірно нещасним почувався я тієї ночі!

Бачив я сни — сни про злидні в усіх виглядах, але, здається, сни я бачив наяву, не заснувши. Ось ходжу я в лахмітті і продаю Дорі сірники, шість коробочок за півпенні; ось сиджу я в конторі у нічному халаті і туфлях, а містер Спенлоу протестує проти того, що я з'являюся перед клієнтами в цьому легковажному вбранні; ось я, вмираючи з голоду, підбираю крихти від сніданку старого Тіффі (він снідав дуже регулярно, коли годинник на соборі Святого Павла бив першу); ось я безнадійно намагаюся купити дозвіл на шлюб з Дорою, пропонуючи на сплату одну з рукавичок Урії Гіпа, а консисторія не хоче прийняти її; і під час усіх цих снів я не спав і перевертався, наче корабель, що зазнав катастрофи в морі постільної білизни.

Моя бабуся також непокоїлася, бо я часто чув,