Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Нарешті бабуся випила чай, дбайливо поправила сукню, витерла губи і сказала:
— Троте... ні, залишайтеся тут, Баркіс!.. Троте, чи можеш ти бути твердим і владати собою?
— Сподіваюся, бабусю.
— Як ти гадаєш? — наполягала міс Бетсі.
— Так я й гадаю.
— Тоді, дитя моє, — сказала моя бабуся, пильно дивлячись на мене, — як ти гадаєш, чому я визнала за краще сидіти сьогодні ввечері на цій моїй власності?
Я тільки похитав головою, не в змозі вгадати.
— Бо, — сказала моя бабуся, — це все, що в мене є. Бо я розорена, мій любий!
Якби будинок з усіма нами перекинувся в річку, то й тоді я навряд чи був би більше вражений.
— Дік це знає, — сказала моя бабуся, спокійно поклавши руку мені на плечі. — Я збанкротувала, мій любий Троте. Усе моє майно — в цій кімнаті, за винятком котеджу; а його я доручила Дженет здати наймачеві. Баркіс, мені треба знайти спальню для цього джентльмена. З міркувань ощадливості, я гадаю, що сама зможу влаштуватися тут. Особливого комфорту мені не треба. Це тільки на одну ніч. А завтра ми поговоримо докладніше.
Я був украй здивований і сповнений жалю до неї — запевняю вас, тільки до неї. Але раптом вона впала мені на груди і закричала, що вболіває тільки за мене. Та через секунду вона опанувала себе і, скоріше переможно, ніж пригнічено, заявила:
— Ми повинні мужньо сприймати удари долі та не дозволяти їй залякувати нас, любий мій! Ми мусимо дограти свою роль в цій п’єсі до кінця! І ми переживемо нещастя, Троте.
XVIII. Пригніченість
Зібравшись з думками, які трохи розгубились після шокуючої заяви моєї бабусі, я попросив містера Діка піти до бакалійної крамниці і оселитися в спальні, яку нещодавно залишив містер Пеготті. Ця бакалійна крамниця була на Генгерфордському ринку. А Генгерфордський ринок був тоді не таким, як у наші дні: перед дверима височіла дерев'яна колонада, яка надзвичайно сподобалася містерові Діку. Честь жити поруч із цим дивом мистецтва винагородила б його за будь-які незручності; але кімнатка була досить вигідна, якщо не зважати на букет пахощів, про які я вже говорив; не завадило б також мати ще одну затишну кімнатку біля спальні; але містер Дік був цілком зачарований своїм приміщенням. Місіс Креп обурено заявила йому, що там ніде й кішку повісити. Але містер Дік цілком справедливо зауважив мені, сидячи на ліжку і гойдаючи ногою:
— Мені зовсім не треба вішати кішку, Троте. Я ніколи не вішаю кішок. Отже, це мені байдуже.
Я спробував довідатися, чи знає містер Дік щось про причини раптової зміни в справах моєї бабусі. Як я й очікував, він не мав про це ні найменшого уявлення. Він міг тільки розповісти, що позавчора моя бабуся сказала йому:
— Ну, Діку, чи ви насправді такий філософ, яким я вас вважаю?
Тоді він відповів:
— Так, сподіваюся.
Тоді бабуся сказала:
— Діку, я розорилася.
Тоді він відповів:
— Ну то й що ж!
Тоді бабуся моя схвалила його твердість духу, і він дуже зрадів. А тоді вони поїхали до мене і по дорозі пили портер та їли бутерброди.
Містер Дік почувався цілком затишно, сидячи на ліжку, гойдаючи ногою і розповідаючи мені все це з широко розплющеними очима і здивованою усмішкою. І, на жаль, я пояснив йому, що розорення означає нужду, злидні і голод. Я дуже швидко пошкодував про цю жорстокість, бо він зблід, і сльози потекли по його щоках; він звів на мене такий невимовно зляканий погляд, що міг би пом'якшити й значно твердіше за моє серце. Я доклав усіх зусиль, щоб знову підбадьорити його. Та незабаром зрозумів (те, що мав би зрозуміти спочатку), що його бадьорий настрій залежав тільки від його віри в наймудрішу і найчудовішу з жінок; крім того, він покладався на мої розумові здібності. Він вірив, що розум мій здатний подолати всяке лихо.
— Що ж нам робити, Тротвуде? — спитав містер Дік. — Є в нас мої мемуари...
— Безперечно, є, — сказав я. — Але тепер усе, що ми можемо зробити, містере Дік, — це зберігати бадьорість, щоб моя бабуся не турбувалася, бачачи, як ми хвилюємося.
Він усією душею погодився з цим і попросив мене, коли я побачу, що він хоч на дюйм ухиляється від правильного шляху, закликати його до порядку. Але з жалем зазначаю, що я його занадто налякав. Цілий вечір він не спускав очей з моєї бабусі; і такий жах був у цьому погляді, ніби вона вже вмирала з голоду на його очах. Він боявся ворухнути головою, сидів нерухомо і тільки водив очима; а це було ще гірше. За вечерею він дивився на окраєць хліба (випадково, окраєць був маленький), ніби він — єдиний наш порятунок від голодної смерті; і коли бабуся моя зажадала, щоб він їв зі своїм звичайним апетитом, я спіймав його на спробі сховати в кишеню залишки хліба й сиру. Безсумнівно, він збирався цими заощадженнями рятувати нас, коли ми дійдемо цілковитого виснаження.
Але бабуся моя, навпаки, трималася дуже твердо, що було доброю наукою для нас усіх, насамперед для мене. Вона дуже мило поводилася з Пеготті, за винятком тих випадків, коли я необережно називав її цим ім'ям; і хоч я знав, що вона ніяково почувається в Лондоні, але трималася вона як удома. Я попросив її лягти в моє ліжко, а сам влаштувався у вітальнi, щоб оберігати її. Їй дуже сподобалося, що річка тече близько від нас; це було добре на випадок пожежі; гадаю, що вона справді втішалася цією обставиною.
— Троте, мій любий, — сказала бабуся, побачивши, що я починаю готувати її звичайне вечірнє питво, — ні.
— Нічого не вип'єте, бабусю?
— Не вино, любий мій. Пиво.
— Але в мене є вино, бабусю. І ви завжди п'єте вино на ніч.
— Збережи його на випадок хвороби, — відповіла моя бабуся. — Не слід розтринькувати його, Троте. Принеси мені пива. Півпінти.
Мені здавалося, що містер Дік зараз впаде непритомний. Але моя бабуся була непохитною, і я вирішив самотужки вирушити за пивом. Було вже досить пізно, тому Пеготті та містер Дік ( їм треба було іти до свого приміщення над лампою) вийшли разом зі мною. Я розійшовся з містером Діком на розі вулиці, де він, бідолаха, зі своїм величезним паперовим змієм за спиною здавався мені втіленням людського горя.
По поверненню я побачив, як бабуся перебирає пальцями оброки нічного чіпця і ходить назад і вперед по вітальні. Я почав підігрівати їй пиво і смажити скибки хліба. Коли для бабусі все було готово, вона теж була готова і вже сиділа біля каміна у нічному чіпці та, піднявши спідницю до колін, гріла перед вогнем ноги.
— Виявляється, любий мій, — заявила вона, спробувавши пиво ложкою, — це значно краще за вино і зовсім не так шкідливо для печінки.
Судячи з усього, на моєму обличчі відбивався
