Засвіти - Андрій Хімко
Довідавшись про передані королем гроші, про можливий похід на Стамбул, Січ ожвавилася, закипіла, і від того ожвавлення стало зігріватися потроху повітря, відчутніше припікало й сонце, танула крига, сніги. А ще ж була надія — а де надія, там і віра, що появиться на Січі їжа, одяг, позбудуться лиха, яких тільки й бракувало їм, вчорашнім викотцям.
Сірко не мав часу на сон, на їжу, на спочинок. Він помітив оте суцільне збудження козацтва і сам заполонився ним понікуди. Метався із кутка в куток цілого січового острова, радив і наставляв, балагурив і підохочував, тесав, конопатив і смолив, переглядав зброю і збрую, потроху роздавав голитьбі свою одіж, білизну, онучі, а як у нього вже не було того, брав із залишених сулимівцями тороків по куренях, щоб якось зарадити біді.
Майже щодня він відвідував острів Бучки, де йшло відновлення поруйнованих колись куренів. Тішився з того, що вони на очах оновлювались — обставлялися і крились очеретом, мали сплетені з лози полики-нари, на яких лежали товсті мати із оситнягу, лепехи та рогозу замість перин-подушок і ковдр...
Сірко диву давався, як і самі будівники, як скоро можуть люди оживити все мертве, коли справді захотять. Кілька старших козаків навіть козацькі казани та невеликий мідний дзвін десь відкопали із попелу та жужелі. Радості було з того, ніби вони відрили неабиякий скарб. Адже дзвоник будив усіх вдосвіта, кликав на обід, а казани давали можливість готувати юшку для всіх разом, а не зокремішно, коли мали лише один, узятий із Микитиного Рога казанчик. Неоднораз з ними разом пригощався ситою юшкою і Сірко, радіючи і за людей, і за себе. Та вже справжнє свято відбулося на острівці, коли туди під’їхав балагулою Сірків брат Максим із Карпом Притикою... Борошно, цибуля, перець, часник, олія і навіть сало геть розчулили січовиків, а сулія оковитої збудила нечувану радість. Сірко й сам кричав як навіжений, кидав на радощах Максима об землю, цілував вусатого Карпа Притику, оголосив цей день початком свята і привселюдно першим попробував черпаком оковитої. Та ще більше оті балагули потішили козаків на Микитівській Січі, куди Сірко зразу ж вернувся. Козацтво втішалося їжею, напоями, а він — селітрою й поташем, фузіями-кремнівками і ядрами до гаківниць та добротними луками.
Робили і інші посланці свою справу. Їм у поміч, правда, ставала весна. З настанням тепла прибували свіжі лави викотців і козаків із паланок, зимівників, бродів. Порадившись із Конограєм, Слимаченком та іншими, Сірко попросив цілий десяток нових курінних бути наказними, присвоїв назву куреням, а Петро Буркун склав новий січовий компут на кожний курінь... Всі новоприбулі були негайно залучені до вправ, якими тепер відав постійно Слимаченко з кількома старшими козаками та Левко Конограй-Чорноморець. Крім келепів, стріл, луків, кадубів, списів і обіддя, день у день тесалися і довбалися, смолилися і посудилися чайки і байдаки і не лише на Січі, а й у хуторах, на острові Бучки, в Томаківці, ба навіть у Капулівці...
На хуторах відав усім Сірків батько Дмитро, а в Капулівці — старий Лука та отець Гнат Шульга.
Іван Сірко, недосипаючи, недоїдаючи, без обрання був уже і так ніби кошовим. Допомагав йому в усьому і Федір Лютай. Вони були усім козакам і посполитим знаними отут, відомими, поціненими. Неприємно турбувало їх тепер лише те, що обидва вони куренів своїх не мали, як всі сімнадцять курінних, хоч і наказних. Правда, в Сірковому віданні лишився джура Петро Гук, колишній його джура Гнатко, а тепер Гнат Турлюн, однокашник Василь Шевчик, дебелий і трохи горбатий Варлам Ремез та жердинуватий Никодим Довбня. Не відмовляли їм обом і курінні ні в чому.
Минуло лише два тижні, як Сірко приїхав сюди, викликаний отцем Михайлом, але скільки вже зроблено всього, скільки налагоджено, спрямовано в певне русло і порядок. Не бродили «нічиї» викотці по Січі, не блукали новоприбульці, не стало голодних і роздягнених. Щодня на Січ прибували не лише втікачі, а й балагули з харчем, зброєю, одягом, а в суботу під вечір мешканці Січі і очам не повірили, як із саг і річища, ступаючи з острахом по ніздрюватій, уже покритій водою, кризі йшли виладуваним довгим ланцюгом на Микитин острів коні. Цілий косяк їх, ба більше, цілий табун, мов з води, виходив з очеретів... Коні, щоправда, худі були виснажені і зимою, і довгим голодним шляхом, але ж — коні! Бахмани! І вели їх татари.
— Чиї коні правуєте? — спитався Сірко по-татарськи, як проходили мимо.
— Сефера-казі, візира альмсарайського,— відповів передній, приспинивши довгогривого, лохматого коня.— Чи приймете нас, бо ага Лефко нас запевняв, що приймете? — допитувався табунщик про наболіле, видно, для нього.
— Ведіть попід берегом отуди в кут,— наказав тому,— а вас приймемо! — заклопотано кинув він, думаючи вже про корм для отакого табуна.
Чоломкався із Коржем, ледь не плачучи від радості, незграбно обнімав татар-січовиків, зморених, охлялих, голодних... Морочився, як віддячитись гідно візиреві...
Уже наступного дня, після ради з Лютаєм, отцем Михайлом, Петром Буркуном і курінними Сірко ублагав батька Корнія відвезти Сефер-казі належні за взяті в того коні гроші. Зі Слимаченком у всеозброєнні поїхали і Василь Шевчик та Гнат Турлюн. Щоб скоріше відгодувати пригнаних коней, їх одразу по виїзді із Січі Слимаченка розподілили по куренях, а курінні — по нетягах-козаках, ну а ті вже те й робили, що рвали та жали їм торішні трави... Спішно будувалися при березі й додаткові стайні, підганялася збруя.
