Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
По волочиській колії побігли нескінченні ланцюги червоних вагонів. На чорному полі в куточку, де вагарі відзначають крейдою назву станції та найменування вантажу, намальований білою емалевою фарбою красувався людський череп на двох схрещених кістках. Такі емблеми малюють на залізних дверях розподілкових шаф електричного струму. Тільки замість «40 человек или 8 лошадей» там буває підписано: «Смертельно». Чорні кармазинові прапори з сріблом гаптованими черепами й кістьми тріпалися по вітру попереду ешелонів, встромлені в груди паровозів. Вітер бавився чорними полотнищами і роздирав важкий кармазин, як ситець, на стьожки та гноття. Страшні емблеми смерті були нашиті й на лівому рукаві в кожного солдата. То їхали штурмові батальйони смерті.
Останніми проїхали батальйони: «Христа-спасителя», «Одеси-мами» і прапорщика Бочкарьової.
Батальйон «Христа-спасителя» був сформований з монахів, семінаристів і загулялих попів. Ряси їхні були підкачані на кшталт французьких шинелей, довге волосся було нестрижене, на грудях теліпалися наперсні хрести. Їхній чорний прапор був зроблений в формі церковної хоругви. Батальйон був озброєний шаблями, а в марші попереду несли хрест і кропило з кропильницею. На станціях монахи виходили на перон і служили молебні.
Батальйон «Одсса-мама» був сформований в Одесі з апашів і злодіїв. Прапор батальйону був справлений з темно-малинових, майже чорних портьєр, спеціально для цієї мети, кажуть, вкрадених з кабінету градоначальника серед білого дня під час засідання в цьому кабінеті одеського тимчасового виконавчого комітету, думку якого про доцільність формувати батальйон уркаганів, переказують, запитав Керенський. Комітет схвалив од усього серця підтримати прохання свободних урків.
Втім, військового обмундирування солдатам «Одеси-мами», про всякий випадок, не видали. Їм пообіцяли видати його вже на лінії вогню. Так само не видали їм і гвинтівок, мабуть, справедливо вважаючи це за марнотратство, — кожний-бо ракло міг сам собі десь розстаратися на гвинтівку Отже, батальйон їхав, тим часом озброєний лиш фінками і власними шпалерами. Але такого одіяння, яке було на солдатах батальйону смерті одеських «альош», ніколи не придумав би й сам режисер Черноблер з кінофабрики Ханжонкова[286]. Тут були піжони в шовкових циліндрах, але по пояс голі і в штанях з рихмушками. Були «денді» в лакових черевиках, але без штанів і в футбольних трусиках та купальних халатах. Були «ферти» босі, але в мистецьки запрасованих візиточних брюках і дамських трикотажних кофточках Були «фендрики» в широченних бриджах, але без чобіт і з солідними котелками на головах Були «блоти» в матроських тільниках. Були «жлоби» в кожушках.
З громогласним співом — «Альошя-шя, возьмі пол-тона ніже, брось Адесу вспамінать» — ешелон батальйону смерті підкотив просто під пасажирський вокзал Поїзд спинився, «альоші» вискочили з вагонів — вагони, до речі, у них були тільки класні, а для командування навіть м'які — і кинулися у вокзал. Насамперед вони зірвали вітрину з фотографіями, що висіла на стіні в багажному відділі під написом. «Бережіться поїзних злодіїв!» Потім вони вдарили в буфет і за п'ятнадцять хвилин очистили його весь, разом із касою та срібними ложечками.
Коли ешелон нарешті рушив, «альоші» ще довго махали з вікон кепками, циліндрами і дамськими панамами. «Дерібасівська», «Рівочка», «Молдаваночка» та «Сім-сорок» ще довго дзвеніли в прозорім повітрі літнього дня, волочачися за поїздом «Одеса-мама».
Нарешті надвечір підкотив І батальйон смерті прапорщика Бочкарьової. На паровозі лопотів чорний прапор ажурного шовку з оторочкою з чорних брюссельських мережив. Срібний череп і білі кості були вицяцькувані бісером. Це був перший жіночий батальйон, той самий, що чотири місяці пізніше ніс варту в Зимовому палаці в ніч падіння Тимчасового уряду й абшиту самого Керенського. Три сотні блондинок, брюнеток і шатенок висипали на перон. Власний батальйонний оркестр виконував ніжні полонези всуміш з пристрасними кадрилями та «Марсельєзою». Весь міський гарнізон ринувся до військової рампи.
Вночі прийшло перше повідомлення. В бою під Нараювкою наша армія розбила австрійців, полонивши триста офіцерів, вісімнадцять тисяч солдатів і захопивши двадцять дев'ять важких гармат. О першій годині вночі маніфестація з факелами, ліхтарями й страсними свічечками, застромленими в горілчані пляшечки без дна, з співами «Марсельєзи» і портретами Керенського, під церковне подзвіння рушила довкола міста. Сполохані пси валували й рвалися з припон, збентежені півні розгублено кукурікали, гайвороння кружляло вгорі, схвильовано й заклопотано гегочучи. Попереду демонстрантів з плакатом, чорним і відзначеним моторошною емблемою з черепа і кісток та написом: «Мы умираєм за свободную Россию», — йшов член нашого тимчасового комітету, уповноважений в справах освіти, культури і пропаганди, Аркадій Петрович… Ніч була прозора, зоряна й місячна. Але нічне повітря гуло, здригалося і схлипувало. То там, на заході, ніч і день безперестанку били німецькі «берти», гупали сорокадвохсантиметрові «чемодани», вибухали в одну мить сотні фугасів і тисячі шрапнельних снарядів…
Останні місяці війни немовби й не було. Вона відійшла собі вдалечінь, в тумани, в абстракцію. На фронтах було відносно спокійно. Куди бурхливіше було тут, у тилу, всередині країни. Була ж свобода! Революція!
І от — знову війна.
І на цей раз, здається, мали воювати й ми. Ще шістнадцятого ввечері комендантські вістові обійшли всіх нас — з великою прошнурованою та пропечатаною книгою.
Це була книга наказів по гарнізону нашого міста. На її сторінці тридцять сьомій під наказом номер двадцять нам, допризовникам дев'яносто шостої етапної роти, пропонувалося за дві години прибути до роти, в чому й розписатися тут же під текстом наказу.
Були літні канікули. Ми були відпущені
