Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
— Тимчасовий виконавчий комітет тішить себе надією, проше панув, що мої слова врозумлять вас, товариші. Ви, молоді громадяни і такі ґречні кавалери, скористали вже з наданого вам тимчасовою революцією права вільного голосування. Але сталася прикрість! Тепер скористайте з вільного права другий раз, щоб скасувати вашу першу, тимчасову постанову. Нєх вигнані пшийдуть назад…
— Слухайте! — гукнув Зілов. — Невже ви не розумієте, що ваша пропозиція така ж ганебна, як і наш вчинок? Таж коли ви пропонуєте голосувати, отже, значить, ви припускаєте можливість двох вирішень. Це — нерозуміння й контрреволюційне викривлення ідей свободи!..
Збігнев Казимирович образився, продзвонив шпорами до дверей, сів в авто і загурчав.
Тоді раптом в гімназії з'явився високий худорлявий чоловік з запалими щоками, чорними вусами і сивинками на скронях. Він був у довгополому рудому пальті і на голові мав кашкет з двома срібними позументами та срібним же паровозиком спереду. Це був машиніст другого класу Шумейко.
— Товариші! — сказав він, зійшовши на кафедру. — Мене прислала до вас наша Рада робітничих і солдатських депутатів… поскільки тут у вас вийшов такий скандал і конфуз. Стидно, хлопці! А ще образовані! Дураки ви! Це я вам кажу, а ви мене знаєте!
Хто ж не знав машиніста Шумейка? Після відомого заколоту в маршовому батальйоні, що відмовився їхати на фронт, Шумейко мусив взагалі з міста зникнути. То ж саме він і мав вести ешелон. То його С-815 стояв попереду під парами. То він відчепився від ешелону, одвів паровоз у депо і загасив топку. То він подав знак до машиністської діжурки. То він організував викрадення книги нарядів — через кочегара Козубенка Федора… На другий же день після повалення царату Шумейко з'явився до міста. Втім, як стало тепер відомо, Шумейко з міста й не тікав — він переховувався на конспіративній квартирі, готуючи в залізничному вузлі страйк і антивоєнний виступ. Машиніст Шумейко був членом підпільного комітету соціал-демократів більшовиків.
— Так от, хлопці! Половина нашого міста — це євреї! Поміж них є такий же пролетаріат, та й такі ж буржуї, як і проміж руських! Ех, ви! Якийсь сучий син, якийсь панок засунувся проміж вас і баламутить, буржуйське щеня, псує нам дітей трудового народу! Ви, хлопці, не повинні терпіти проміж себе таких субчикїв. Вони розкладають і руйнують вас. Женіть їх геть!
Машиніст Шумейко ніяких пропозицій нам не робив. Він сказав, що ми самі наробили бешкету, самі маємо його й ліквідувати. Він закликав негайно ж розв'язати справу так, як підказує нам наше революційне сумління. Самі! Розберіться, зрозумійте і знайдіть вихід. Тоді прийдіть до нас і розкажіть, що ви надумали. І коли надумаєте ви по-пролетарському, ми допоможемо вам.
— Тільки ж знайте, батькові діти! — кінчив він. — Антисемітизм — це теж зброя реакції і контрреволюції. І ми, пролетаріат, цю зброю у ворога видеремо з рук і поламаємо…
Ах, як болісно ми відчували свою мізерність! Як гірко і огидно було нам…
— Ех! — Сербин потягся, хряснув кістьми й журно зітхнув. — Якби от отак прокинутися завтра і — нічого того й не було! Просто сон, кошмар…
— Ні! Це прекрасно! Принаймні тепер видно кожного, який він є! — заперечив Піркес.
— Взагалі, — відгукнувся Макар, — нічого особливого. Це лиш демонстрація одної з найбільш яскравих суперечностей феодально-капіталістичного суспільства, утвореного на основі експлуатації людини людиною і на поневоленні державою міцнішої нації слабших і дрібніших націй…
Ми всі озирнулися на Макара й глянули йому на руки. Але Макарові руки були в його власних кишенях. Ніякої книжки навдивовижу у нього в руках не було. Він цитував з пам'яті.
— Але ж ми… — почав був хтось.
— Ні! — сказав Зілов. — Хто це «ми»? Нема «ми»! Є ти, він, я! «Ми» це було, коли ми, тобто ти, він, я, не мали нічого, окрім футболу і романтики товариських традицій старої гімназії. Але тепер революція дала нам життя! І для життя наше химерне «ми» не годиться. Тепер потрібне інше, нове «ми». І воно знайдеться от саме через такі епізоди, що руйнуватимуть наше старе, хлопчаче і негромадське «ми»!..
«Самі! — так сказав машиніст Шумейко. — Самі розберіться, зрозумійте і знайдіть собі вихід». Добре. Ми спробуємо самі.
Але ж — товариськість! Священна гімназистська традиція! Не виказувати ні правого, ні винного! Ні доброго, ні злого! Ні друга, ні ворога! Один за всіх, і всі за одного! Хіба не вмер під паровозом Грачівський? Хіба ж не міг він виказати, що горілку пив Воропаєв, і «вовчий» білет тоді б обминув його?
Закон товариськості світив нам як єдина правда нашого темного гімназичного життя.
Ми були друзі. Ми були побратими. Всі за одного! Через вісім років гімназичних огидних буднів, через вісім років юнацьких радощів і печалей, через вісім найкращих в житті людини років — ми пронесли нашу прекрасну дружбу… А може, Зілов правий? Може, то була ніяка дружба? Тільки футбольна команда? Вести по краю, пас під гол, шут? І — все? А хіба ми не відсиджували один за одного в карцері? Не страждали всі за провину одного? Не підказували на уроках математики? Не списували латинських екстемпорале? Не кидалися за одного проти вдесятеро дужчої зграї п'яних хуліганів?.. Але от вдарила по нас — по нашому товариству, по нашій дружбі — перша справжня життєва подія і — що ж?
— А може, ми — тобто ти, він, я, — ми були праві і раніш? Адже у священному додержуванні нашої хлопчачої юнацької правди ми — тобто ти, він, я, — не виказували ні друга, ні ворога — ворогові? Бо ж пілі, вахмістри, мопси, кошевенки та барони ользе — ті, що вимагали від нас виказувати, — вони ж були вороги. Ми не виказували ворогам!.. А тепер — тепер революція. Життя має належати нам. Адже Шумейко не ворог нам, і ми для нього не вороги!
