Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Ми вислухали це спокійно. Ми вже чували: «Без анексій і контрибуцій», «сепаратний мир», а також і «геть міністрів-капіталістів!»
— Вони кажуть, — знову заговорив Яків, сердито потоптавшись на місці й похукавши на змерзлі руки, — вони, значиться, кажуть: «Обороняйте революцію від німців!» Хо! А про саму революцію вони виражаються, що її німці підкинули, значиться, нам у запломбованому вагоні. Хо! Чого ж тоді її, революцію, від німців боронити, раз по-їхньому виходить, що вона й сама німецька? Ха!
— Га-га-га! — дружно зареготали видужуючі на костурах та санітари, що оточували нас кільцем. — Га-га-га! Туди твою бабушку, щоб не дригалася!
— На чорта, — розсердився Яків, — вона нам, панська революція? Як ми собі свою, солдатську й пролетарську, зробимо!..
— В «Окопной правде»[291], — підхопив Зілов, тісніше запинаючи поли шинелі проти вітру, — хороша стаття є про те, що солдатам ворожих армій воювати не між собою треба, а всім разом проти тих, кому ця війна потрібна: проти фабрикантів та поміщиків.
— Атож! Мир хижинам, війна двірцям! — компетентно відгукнувся хтось із натовпу.
— І Рада робітничих та солдатських депутатів…
— Та ти вище стань, а то не чутно! — гукнув знову хтось позаду. — Вилазь, вилазь вище, хай всі послухають! — загуло в натовпі довкола.
Стати не було на що і, підтримуваний кількома плечима, Зілов просто зіп'явся на футбольний м'яч. Все ж таки це було вище проти всіх на цілу голову. Почався мітинг…
Ввечері справді вдарив дощ.
Але ще до дощу, на останній лекції — була тригонометрія — до гімназії раптом з'явився штабс-капітан Дерев'янко.
Він ввійшов до класу просто серед лекції, — не спитавшись і грюкаючи чобітьми. Ми зірвалися «струнко». Він недбало кинув двома пальцями до козирка.
— Гражданин учитель, так що я повинен оцей самий ваш урок припинити…
Потім він клацнув закаблуками і обернувся до нас, хвацьки підтягаючи амуніцію. А була на ньому повна похідна офіцерська збруя: шабля, револьвер, планшетка з компасом, бінокль, термос і порттабак.
— Рота! — скрикнув. він на дзвінкому шепоті. — Смирно! Слухай мою команду!
Спокійно, без розмов, ми мали вийти з класів, спуститися в роздягалку, одягти шинелі і вистроїтися в гімназичному дворі. Далі, по чотири в ряд, околишніми темними вуличками, без жодних балачок, без куріння цигарок, пильнуючи абсолютної тиші й ладу, ми мали обійти передмістям і пройти до себе в етапну роту дев'яносто шість.
— Отечество, свобода і комісар Тимчасового уряду кличуть вас під гвинтівку! — закінчив наш ротний командир. — Понятно?
— Так точно, господин капитан!
Але капітан зашипів, озираючись на вікна.
— Тихо, чорти полосаті! Не на параді, душа з вас геть! У місті об'явлено стан облоги! На ципочках — арш!
Тихо, навшпиньках, але даючи крок «на місці», затамувавши дух, ми рушили з класу чергою. Всередині щось обірвалося, впало і потягло страшним тягарем униз повз нас, теж навшпиньках, тільки що не даючи кроку, пробирався тихий і блідий Федір Євгенович Мерцальський. Під ліктем у нього був журнал і підручник Кисельова. Він шмигнув повз нашу чергу і пірнув мерщій униз по сходах. Піфагорові штани, чортова драбина та всі інші теореми й аксіоми, здавалося, пішли за ним із нашого життя — навік.
Навшпиньках, мовчазні й бліді, ми пройшли крізь гімназію. Було тихо. Було абсолютно тихо. Ніколи ще, за всі сто дев'яносто два роки існування російської гімназії, в її стінах не було такої мертвої тиші. Двері всіх класів були розчинені, і на порогах стояли завмерлі педагоги. З-за їхніх спин визирали грона стрижених дитячих голів. Вони були з очима, широко розведеними, і ротами, розтуленими ще ширше. Вони не дихали.
Під годинником в роздягалці стояв Піль. І це було неправдоподібно, але, присягаємось, це було так: він стояв зовсім рівно, і ноги його не здригалися під колінками. Він був білий як смерть.
Надворі справді періщив дощ.
Втім, з дев'яноста трьох нас до роти дійшло, заледве півста. Чотири десятки — в темряві ночі, в шумі дощу — загубилися невідомо де…
Події, які примусили міського комісара Тимчасового уряду покликати під гвинтівку навіть нас, неповнолітніх гімназистів, були, проте, цілком поважні.
З Петрограда надходили відомості, для комісара ніяк не втішні. Робітники вимагали передати владу Радам, і з дня на день можна було сподіватися збройного виступу В Києві українська Центральна рада утворила «комітет охорони революції». Партії, які підтримували Тимчасовий уряд, утворили «комітет порятунку революції». Більшовики організували ревком. Робітники «Арсеналу» були готові до повстання. Але комісар Тимчасового уряду стягував з фронту вірні урядові козацькі частини, штурмові батальйони смерті, а також юнкерів офіцерських шкіл. І от у Вінниці — між Києвом і фронтом спалахнуло повстання збільшовизованого п'ятнадцятого полку. Він виступив на підтримку утвореного у Вінниці більшовицького ревкому. Вірні урядові юнкери і штурмові батальйони ударили на ревком і його військо. Кілька годин вже тривав жорстокий артилерійський бій.
В нашому місті гарнізон був вірний Тимчасовому урядові. То була комендантська рота поручика Гори-Гораєвського і георгіївські кавалери поручика Парчевського. Рота служби іскрового телеграфу підтримувала українську Центральну раду Але авіаційний парк викликав у комісара небезпідставні побоювання — там же верховодив більшовик Ласко. Ще гірше
