Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

В цю хвилину вже і йому в спину наскочили носилки з Зіловим і Макаром.

— Ти сам дурак! — спалахнув Шая. — Запам'ятай на все життя: я проти вашої дурацької війни! Проти! Проти! Проти!

— Ти не смієш!

— Більшовики, — встряв Зілов, — теж проти цієї війни, але вони за справедливу війну проти капіталістів… класову війну…

— Плювати мені! — відгукнувся Кульчицький.

— А мені на тебе! Сволоч ти!

— Ти сам сволоч!

— Падлюка!

— Іди ти!..

— Мерзотник!

— Причепився чорті-чого! Ідіот!

— Я тобі в морду дам!

— Братики!.. — простогнав ранений. — Братики, несіть уже… змилуйтеся… одходю… нехай вже… Хоч коло дохтура вмру…

Та пробку помітила вже сестра. Двома стрибками вона була коло нас.

— Швидше! Без балачок! — тукнула вона. — Госпіталь! Вглиб! А цього в барак!

Ми похапали носилки й розбіглися в три кінці.

Фінальний матч цього сезону нам довелося грати пізно. Дерева вже стояли голі, повітря було холодне, але погода ясна. Осінь цього року затрималася. Був кінець жовтня.

В нашій команді відбулися великі зміни. Було введено двоє нових. На центр замість Репетюка став Теменко. Кульчицький перейшов в беки на місце Воропаєва. На капітана був обраний перший ентузіаст футболу Сербин Хрисанф.

Грати матч, проте, довелося тільки десятьом. Кульчицький раптом не прийшов. Він повідомив, що захворів. Це було дуже дивно, бо годину тому ми всі його бачили немовби живим і здоровим. Він повертався з міста, похмуро посвистуючи. Матч був із збірною одинадцяткою військовополонених чехів, розташованих у нашому місті.

Власне, весь цей матч — то була тільки данина любимій традиції. Обставини зовсім не були такі, щоб улаштовувати матчі й віддаватися спортові. Щоденно життя частувало новинами, фактами і подіями. І то були новини надзвичайні, факти приголомшливі і події майже неправдоподібні.

Перший Київської округи з'їзд Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів вирішив передати всю владу Радам. Другий з'їзд козацьких частин прифронтової смуги ухвалив підтримувати Тимчасовий уряд. Третій з'їзд українських військових організацій визнав за єдину державну на Україні владу — Центральну раду…

Рефері засвистав, і ми вистроїлися по середній лінії. Новий центр, мовчазний і тихий Теменко, став ногою на м'яч. Морозець ніжно пощипував голі колінка й розстебнуті груди. Оркестру не було. Глядачів було зовсім мало. Дві сотні видужуючих на костурах, десяток сестер-жалібниць, півтора десятка санітарів і тільки купка рідних болільників — залізничних робітників. Серце стискалося смутно і тоскно. Де ви, прекрасні матчі минулих років?

Ми були готові. Ми глянули на рефері і кинули оком один на одного. Голкіпер Піркес, беки Туровський і… І нікого. Далі Зілов, Кашин, Потапчук, Семенко, Сербин і Макар Стара гвардія прекрасних футболістів. От ми і знову всі разом. От ми і знову кожний на своєму місці. Рефері подасть знак, ми почнемо, і радість мужнього, організованого грища поведе нас вперед, все вперед, на ворожий гол! Все буде так само, як і раніш. Серця стислися смутно.

Рефері засвистав. Теменко передав Сербину. Сербин перекинув з ноги на ногу і переслав сильним шутом Кашину на правий край. Лінія чехів ударила на нас. Вони були слабші, ми бадьорили себе, але гралося в'яло й нервово. На голкіперському майданчику, під самісінькими ворожими ворітьми, Теменко раптом зробив генц. Туровський марно прикривав напад, щоб Воропаєв одбнв м'яча, — Воропаєва ж зовсім не було. Тоді брав Зілов, виносив далеко наперед — Репетюкові, але центр не приймав, бо в Теменка був зовсім інший норов. Паса мусив приймати Сербин. Але коли він перекидав Жайворонкові, то м'яча перехоплював чеський напад, бо Потапчук, що був тепер на місці Жайворонка, був не меткий і за короткою пасовкою не встигав. Перший тайм кінчився один — нуль на користь чехів.

Ми загорнулися в шинелі й стали за вітром, під санітарний барак. Ми не смоктали лимонів — які там лимони! — і, хоча ніхто не дозволив собі напитися води, наша спортсменська дисципліна так підупала, що ми дістали кисети й запалили махру. Холодний вітер міцнів, з заходу наповзали кудласті хмари. На ніч можна було сподіватися негоди. Ми тихо й незлостиво перелаювалися. Були всі підстави програти й другий тайм.

Останнім до гурту підійшов Піркес. Він простував через поле з якимсь солдатом.

— Пізнаєте? — кинув на нього рукою Шая. — Го-го! Невже ніхто не пізнає?

Але ми впізнали. З ним був Яків. Солдат Яків Юринчук із Бидлівців. Дезертир віри, царя і отечества. Він був у шинелі, ватяній папасі з кокардою, але зовсім без погонів. Темні смуги невигорілого на сонці сукна відзначали місця, де погони колись були. За плечима, на ремені через груди, висіла в нього гвинтівка.

— М'ячика, значиться, ганяєте? — посміхнувся солдат Яків. — Ну, і що?

Ми кинулися до нього і тісно обступили з усіх боків. Кожному хотілося потиснути руку, зазирнути в очі, вдарити по плечу…

— Якове! Га-га!.. Хіба ви знову солдат?.. Де ви були? Як вам тоді пощастило?

Потапчук обняв його і почервонів:

— Яша! Яшко! Ти живий!

Яків посміхнувся і відповідав усім не то іронічно, не то соромливо.

— Живий, значиться!.. Не впіймали тоді: місяців з п'ять по лісах з хлопцями блукали… Самі, значиться, з'явилися, як революція, конешно, проізошла. Думали, прийшов, значиться, кінець! А воно, бач, яке діло…