Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Ми мовчки розходилися. Гіпсові останки Олександра Сергійовича Пушкіна хрумтіли під нашими ногами. Микола Васильович Гоголь проводжав нас поглядом порожнім і невидющим, але похмурим і сумним.
САМІ!
Ввечері ми зібралися в кімнаті у Піркеса.
Дальші події минулого дня були такі.
Першим прибіг до нас Аркадій Петрович. Величезний червоний бант квітував на його грудях. Він захлинався й розмахував руками.
— Ви неправі! І ви неправі! І ви неправі також! — він тикав у груди кожному.
— Хто ж тоді правий? — похмуро поцікавився Потапчук.
Правим Аркадій Петрович уважав себе самого. Він негайно розподілив нас усіх. на українців, євреїв та росіян, і його точка зору була така: українці, взагалі українці, не-ПразІ, бо проявили жахливий сепаратизм, особливо злочинний перед лицем війни: євреї, взагалі євреї, неправі, бо виступили з вимогами, надто образливими не тільки для українців, а й для всіх росіян…
— Виходить… — сердито крикнув Зілов, — що правий Воропаєв?..
— Так! — Аркадій Петрович аж зайшовся. — Тобто я хотів сказати — ні! Зілов, ви, будь ласка, мене не збивайте! Послідовна руська людина…
— … Прямує до «Союза русского народа»…[280] — запально відгукнувся Зілов.
— Зілов!!! — Аркадій Петрович загилив долонею по столу. — Замовкніть! Я вас зоставлю без обі… тобто я хотів сказати, ви нечесно полемізуєте! Руські, власне, малороси, тобто я хотів сказати — українці!..
— Українці! Українці! — зірвався раптом Макар. Він усе ще був блідий і позеленілий. — Взагалі українці! Чи не можна б розглядати кожного окремо, а не валити всіх до одної купи, взагалі! Всі українці не відповідають за кожного Репетюка…
— Вірно! Я теж українець! — крикнув Сербин. — Але…
— Господа! Громадяни! — патетично сплеснув руками Аркадій Петрович. — 3 яких пір ви почали одхрещуватися від товариської відповідальності за вчинки кожного з вас? Я не пізнаю вас, Зілов, і вас, Макар! — Аркадій Петрович заломив руки і закотив очі. — Ви вже починаєте називати прізвища ваших товаришів і виказувати їх начальству. Ганьба! Зупиніться! Я не вимагаю від вас цього! І Зілова я не чув! Фі!..
Макар ніяково сів. Він нікого не збирався виказувати, але що ж таке виходить? Він розгубився. Зілов пробурмотів щось зухвале, але й він був збентежений. Справді ж, про роль в усіх подіях Репетюка та Воропаєва було відомо тільки нам самим. Ніхто цього не знав. А раз так, то є ж елементарні правила товариськості: гімназист ніколи не викаже товариша, хай там хоч що!..
Потім з'явився Богуславський. Після сьомого березня він появився вперше. Який же він лагідний та розважливий! Його голосок бринів ніжно й ласкаво. Він обороняв і українців, і євреїв. І ті, і ті були праві. І ті, і ті погарячкували. Все це зопалу. Все це заповзятість і молодощі. Все це ще виправиться. От і сам він, Юрій Семенович Богуславський, — хіба він не гарячкував, не помилявся змолоду? Го-го! Ще й скільки! Всі живі люди помиляються. І помилки тільки свідчать про живість і активність людини. Замолоду Юрій Семенович, виявляється, брав участь у студентських бешкетах проти уряду і був за це взятий під нагляд поліції. Щоб реабілітувати себе, йому от і довелося на-писати оту горезвісну брошурку, хай їй всячина, — «Трехсотлетие дома Романовых». Але, тим легалізувавшись, він здобув змогу вступити до підпільної партії соціалістів-революціонерів. Одначе, і в ній вже бувши, він не уник інших помилок свого життя. Скажімо, згадати оту прокламацію, яку йому як інспекторові гімназії довелося відібрати цього літа в групи гімназистів на польових роботах. Безперечно, він повинен був її сконфіскувати, бо то ж була противоєнна прокламація, а соціалісти-революціонери за війну до побідного кінця. Але, мусить признатися, він тут дещо передав куті меду. Людина не може не помилятися, і треба вміти бути толерантним і вміти прощати помилки…
Він говорив півгодини. Ми неуважно слухали його. Зміст його промови мало зворушував пас. Куди більшої уваги варте було те, що інспектор гімназії, Юрій Семенович Богуславськнй, на прізвисько Вахмістр, на цей раз говорив до нас… українською мовою.
Це вперше в стінах нашої гімназії українська мова бриніла з кафедри, з вуст нашого педагога і вихователя.
Потім коло ґанку гімназії загурчало авто. Переляканий Піль ввів до класу Збігнева Казимировича Зарембу. Він був у військовій формі, з інтендантськими погонами, з шаблею при боці і револьвером при другому. Срібні шпори ніжно схлипували щокроку. Червона бинда обмотувала його лівий рукав. Подія вже стала відома тимчасовому виконавчому комітетові. Комітет послав до нас свого представника.
— Це то є, що то є, проше панув! — вхопився Збігнев Казимирович за свою лису голову, зійшовши на трибуну. Такі ґречні хлопці, такі кавалери, і така прикросць!
Нам трохи одлягло. Пана Зарембу ми так звикли бачити в ролі першого танцюриста й першого бального диригента, що всяка інша роль в його виконанні могла бути прийнята тільки як комедійна. Нам було смішно з пана Заремби. Потроху ми починали посміхатися, потім пирхати, нарешті, реготали вголос. Пан Заремба промовляв дуже пристрасно. Він крутився на місці, притоптував каблуками, придзвонював шпорами, примахував руками. Ну, зовсім танцював мазура. Схаменувшись від нашого реготу, Збігнев Казимирович нарешті притримав руки та ноги і виголосив свою пропозицію: справу вигнання євреїв
