Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Так от, — згортав Козубенко папірець і знову обережно ховав його до записної книжечки. — Що ж таке є війна класова? На це найкращу відповідь дає нам той же товариш Ленін. А саме…

Саме на такій мові того вечора хвіртка з вулиці розчинилась і в двір, човгаючи солдатськими чобітьми, ввійшов вістовий.

— Котрий тут буде Зілов Іван?

— Я! — сказав Зілов.

Десятеро хлопців теж звелися і зблідли. Катря Крос дрібно затремтіла. Подібно було, що Зілова мали заарештувати.

Але то було тільки згадане вище повідомлення. Через дві години, тобто о дев'ятій вечора, з'явитися до етапної роти дев'яносто шість.

Призов? Мобілізація? Війна?

Хто ж був правий? Революція — це єдиний спосіб покінчити з війною, отже — нехай живе революція? Чи революція — це єдиний спосіб довести війну до переможного кінця, отже — нехай живе революція також?

Зілов розписався в великій прошнурованій і пропечатаній книзі. На наказі було написано: «секретно», — і військовозобов'язаний Зілов під загрозою воєнно-польового суду, не мав права сказати про те, в чому він розписався, жодній живій душі на світі. Тому він розповів це товаришам аж тоді, як вістовий, клацнувши закаблуками, зник за хвірткою…

Ми бігли до роти з усіх кінців міста.

Ми були схвильовані.

Таки довелося, значить, і нам!

Ми кидали матерів, що заламували руки й падали непритомні. Похмурі батьки виходили провести нас на ґанки. Заплакані сестри бігли за нами до рогу. Чи ж відпустять до від'їзду, бодай попрощатися?

Серця билися, як на порозі незнаного. Передчуття, невідомість, хвильний образ тайни прийдешнього стискали їх.

Наші матері, проте, даремно зомлівали. Батьки могли не хмуритися і сестри не плакати. Ніхто ще не збирався посилати нас на позиції. Нас покликано для виконання інших обов'язків. Жорстокі й криваві бої вдарили по цілому фронту. Тисячі ранених падали щогодини. Величезні стаціонари нашого міста неспроможні були прийняти всіх. Під ударні госпіталі пішли всі, які були в місті, бараки, казарми й кінематографи. Нашу роту допризовників послано в розпорядження Червоного Хреста. Ми мали зустрічати летучки, що прибували просто з фронту, приймати з них ранених і розподіляти їх: легких — у бараки, важких — у стаціонари, середніх — у санітарні поїзди для відправки вглиб. Три роки тому ми вже виконували точнісінько це. Тоді ми прийшли самі, покликані патріотичним ентузіазмом. Тепер на наш патріотизм розраховувати не доводилося. Вирішено за краще нас просто мобілізувати. А втім, все це, і насамперед «секретність» цього, то був лиш надмірний ентузіазм нового комендантського ад'ютанта — вольноопределяющегося Віктора Воропаєва.

Вітька Воропаєв, залишивши на нашу вимогу гімназію, негайно вступив вольнопьором до армії, відбув місяць на фронті і оце щойно поручик Гора по-приятельськи витяг його до себе ад'ютантом. Тепер проводження всіх балів у нашому місті було покладено виключно на Воропаєва. Збігнев Казимирович Заремба місяць тому виїхав до Польщі головним інтендантом сформованого у Вінниці польського легіону.

Левко Репетюк теж залишив гімназію на нашу вимогу. Він подався до Вінницької школи прапорщиків і в грудні мав уже бути офіцером.

Летучки почали прибувати вночі. Вони прибували з інтервалами в сорок-п'ятдесят хвилин. Дільницю обслуговували чотири валки, а ранених не бракувало й на двадцять. Отже, летучку треба було зразу звільняти, щоб вона могла негайно ж повернути назад. Таким чином, за сорок хвилин треба було вправитися з десятьма пульманами. Це триста-чотириста чоловік. Нас було шістдесят. Десятьох забрала кухня, десятеро пішли в бараки, решта сорок приймали валки — по чотири чоловіка на вагон.

Летучка підходила — ми вже ждали її з носилками біля ніг. Поїзд ставав, і, похапавши носилки, ми кидалися до вагонів. Розподілом керувала тільки сестра. Лікарі були зайняті в бараках — там була зроблена похідна хірургічна.

Сестра, яка керувала розподілом, мусила поглянути на кожного раненого. Ранених у летучці було триста, носилок двадцять, а хвилин тільки сорок. Але то була досвідчена бойова сестра. Вона вимагала тільки одного — кожні носилки мусять пройти повз неї. Вона стояла під ліхтарем. Триста ранених — триста носилок одна по одній — густою чергою дефілювали мимо. Вона відкидала простирадло і кидала блискавичний погляд на розпростерте тіло Тоді слідуюче, тоді третє…

— Барак! — гукала вона. — Госпіталь!.. Вглиб!

І ми кидалися з носилками до бараків, до висланих госпіталями двоколок і машин, до глибинних санітарних ешелонів, що вистроїлися в кількості не менше десяти по другий бік військової рампи. Потім, з порожніми носилками, ми бігцем поспішали назад до летучки.

Прибула друга летучка. Потім третя. Над ранок прибула четверта. Після неї підкотила п'ята. То була та, що п'ять годин тому вже приїздила першою. Вона була заляпана кров'ю. Нових ранених доводилося класти на неприбрані після перших конки.

— Я не можу більше… — простогнав Сербин. — Коли кінець крові, каліцтву і смерті? Коли?!

Коли народ вирве революцію з рук міністрів-поміщиків! — відгукнувся Піркес. Він працював з Сербиним у парі, Сербин ішов попереду носилок, він — позаду.

Але носилки затримались, і задня пара — Кашин і Кульчицький — наскочила Піркесові на потилицю і теж примушена була спинитися.

— Та ну вас! Швидше! — розсердився Кашин. Але тут він почув Піркесові слова і остаточно розлютився. — Дурак! — закричав він. — Як ти смієш? Війна буде до переможного кінця…

— Лам-ци-дриця-гоп-ця-ця! — відгукнувся й Кульчицький. — Ану-бо, швидше, а то цей, — він кивнув на раненого з розкраяним черепом, —