Зірки Егера - Геза Гардоні

Але жінка злякано позадкувала.

Пес загавкав.

— Моя сина! — знову гукнула жінка.

Вона підняла вгору якийсь вузлик, мабуть, із золотом. Потім почала пересипати золоті монети з однієї долоні в другу. Дверцята знову зачинилися.

Туркеня ходила туди й сюди біля воріт. Підняла чадру і, витираючи білою хустиною сльози, що котилися по обличчі, безперервно голосила:

— Селім, сина моя!

Нарешті вона навіть постукала у залізні дверцята.

Дверцята знову прочинились, але жінка й тепер відсахнулася.

Тоді на воротній вежі з'явився Гергей, ведучи за руку хлопчика.

— Селіме!..— заверещала туркеня. Здавалося, що з оцим криком з її грудей вирвалася і її душа. Вона простягнула руки до дитини: — Селіме! Селіме!..

— Анам! — заплакав і хлопчик.

Пес заскавчав, потім застрибав і загавкав.

Гергею з фортеці не дозволялося кричати, але хлопчикові це не було заборонено, і він гукнув матері:

— Мамо, після облоги ти зможеш виміняти мене на раба-християнина!

Жінка впала на коліна і, наче бажаючи обняти своє дитя, простягла до нього руки. Коли ж хлопчик зник, вона рукою довго посилала йому вслід поцілунки.

Пітьма тієї ночі огорнула й фортецю, і місто, і гори, і небо — увесь світ.

Добо ліг пізно, але опівночі знову обійшов усі вежі. На ньому був довгий плащ із товстого сукна, на голові — чорна оксамитова шапка, в руці — список вартових.

Старшим караульним офіцером тоді був Золтаї. Побачивши Добо на Шандоровській вежі, він мовчки віддав салют шаблею.

— Ти хочеш мені щось сказати? — запитав Добо.

— Я щойно перевірив усе довкіл,— зауважив Золтаї.— Люди на своїх місцях.

— А муляри?

— Працюють.

— Ходімо зі мною. Я довіряю тобі, але вартові повинні бачити, що і я напоготові. Візьми цей список.

Вони почали обходити вежі. Золтаї уголос по списку зачитував імена. Гармаші на вежах були оповиті пітьмою, вартові біля гармат скидалися на чорні тіні. Перед нішами стін і вежами горіли багаття. Біля них грілися, чекаючи зміни, вартові.

У фортеці панувала тиша. Чулося тільки обережне стукотіння і клацання — це муляри штукатурили мури.

Добо підійшов до виступу вежі. З бійниці кожні п'ять хвилин з'являвся підвішений до списа ліхтар — він викидав за мур і за рів двадцятисажневе вогняне крило.

Потім, коли списа забирали, таке ж вогняне крило розтинало пітьму біля іншої вежі.

Добо зупинився біля західних воріт. Вартовий віддав честь. Добо взяв від нього списа й послав його по воротаря.

Вартовий побіг сходами нагору. Чути було, як він будив воротаря:

— Дядьку Мігаю!

— Ну?

— Біжіть донизу, та мерщій!

— А чого б це?

— Пан капітан прийшов.

Стукіт (воротар зіскочив з ліжка). Шурхіт (натягнув чоботи). Брязкіт (схопив шаблю). Тупотіння (збіг дерев'яними сходами).

І довговусий чоловік у сіксайському сіряку зупинився перед Добо. Один його вус стирчав догори, а другий — униз.

— По-перше,— сказав Добо, повертаючи списа вартовому,— якщо ти солдат, не кажи молодшому сержанту «дядьку Мігаю». Не кажи також: «Біжіть донизу, та мерщій!» Говорити треба так: «Пане молодший сержант, вас викликає пан капітан». Такий порядок. Ну, нехай це ще в час облоги. Гірше те, що звернувся ти до нього правильно. Хто спить роздягнутий, той не пан молодший сержант, а всього лише дядько Мігай. А бодай би такого молодшого сержанта сімдесятифунтовим ядром придавало! Та хіба ж можна в обложеній фортеці спати у спідньому!

Від цього грізного запитання у Мігая похилився вус, який стирчав угору.

Добо не вгавав:

— Від сьогодні зробіть ласку кожну ніч спати отут на землі, під воротами! Зрозуміли?

— Зрозумів, пане капітан.

— По-друге, запам'ятайте: надалі міст не опускатимемо, а органку спустимо, за винятком одного бруса. Як тільки почнеться приступ, ви опустите і його, не чекаючи окремого наказу. Зрозуміли?

— Зрозумів.

Не минуло й п'яти хвилин, як один за одним упали товсті гострі кілки і перегородили зсередини склепінчастий прохід. Утворений отвір був достатнім для того, щоб у нього могла пролізти людина.

Добо піднявся на церковну вежу, оглянув гармати, а також гармашів, з яких одні