Зірки Егера - Геза Гардоні

Курд уклонився. По очах було видно, що він зрозумів.

Добо не мав ніяких точних відомостей про облогу Темешвара. Знав лише те, що Темешвар був укріплений краще, аніж Егер, що ворожих військ під його мурами зібралося вдвічі менше, ніж тут, і фортеця все-таки впала.

Під час допиту у залі було кілька офіцерів, які змінилися з караулу: Пете, Золтаї, Гегедюш, Томаш Бойкі, зброєносець Криштоф і єгерський староста Андраш.

Вони сиділи довкіл Добо. Лише Криштоф стояв позаду нього, обіпершись ліктями об спинку крісла, та босий, з поголеною головою полонений зупинився за чотири кроки від Добо.

Полоненого стерегли два стражі із списами.

— Коли ви прибули під Темешвар?

— На п'ятий день місяця реджеба (двадцять сьомого червня).

— Скільки ви мали стінопробивних гармат?

— Великий паша взяв з собою двадцять зарбзенів.

Бойкі гарикнув:

— Бреше!

— Не бреше!— відповів Добо.— Решта була у Верхній Угорщині в Алі-паші.

І він продовжував допит:

— Скільки зарбзенів привіз із собою Алі-паша?

— Чотири,— відповів курд.

— Отже, у них всього шістнадцять стінопробивних гармат. Так казав і мій вивідувач.

Добо знову повернувся до курда.

— Розкажи, як проходила облога тієї фортеці. Не приховую, я питаю це в інтересах нашої оборони. Осмілишся збрехати бодай в одному слові — більше ти на цьому світі не живеш! А скажеш правду — з богом тебе відпущу після облоги.

У словах Добо прозвучала залізна твердість.

— Ваша милість,— вдячно відповів зраділий курд,— блаженство душі моєї буде й на вустах моїх! — І говорив далі до ладу й сміливо: — Великий паша так же, як і тут, видивився найслабший мур, найущербнішу для нападів частину фортеці й стріляв по ній, руйнував її доти, доки не вдалося взяти її приступом...

— Яка частина фортеці виявилася там найслабшою?

— Потаємна вежа. Ми взяли її з великими боями. Люди падали, наче колосся під серпом. Там і мені встромилася в ногу стріла. Після падіння Потаємної вежі німці й іспанці зрадили захисників — вони передали, що здадуться, якщо їм дозволять мирно піти. Паша дав слово не чинити їм зла...

Поки курд говорив, зовні весь час гуркотіли гармати, а після цих його слів почувся страшний удар і тріскотнява. Ядро завбільшки з чоловічу голову пробило дах палацу і, впавши разом із хмарою пилу, піску і вапна поміж Добо й курдом, закрутилося на підлозі.

Курд відсахнувся. А Добо, лише на мить глянувши на ядро, яке все ще куріло й пахло порохом, спокійно сказав, наче нічого не сталося:

— Кажи далі!

— Народ у фортеці...— забурмотів полонений,— народ у фортеці...— Дихав він так глибоко й уривчасто, що не міг говорити.

Зброєносець Криштоф вийняв із кишені гаптовану хустину й змахнув з обличчя коменданта, з його шапки й одягу білу вапняну пилюку. За цей час курд встиг отямитися.

— Далі,— повторив Добо.

— Люди хотіли забрати з собою все. В цьому й була їхня біда. Лошонці випросив день на лаштування. І коли наступного ранку гяури виходили з фортеці, солдати наші, побачивши, що переможені залишають їх без здобичі, дуже розсердилися. «Невже для того ми тут билися двадцять п'ять днів,— казали вони,— щоб захисники фортеці забрали з собою все добро!» І почали хапати з підвід усе, що трапляло під руку. Християни не чинили опору. Тоді наші люди осатаніли від зажерливості. Їхньою здобиччю ставали насамперед діти й молоді жінки. Мушу сказати вам, пане витязь, що навіть на невільницькому ринку в Стамбулі не знайти таких красунь, які були там.

— Виходить, паша не виставив варти?

— Виставив, але марно. Коли пішли шеренги християнських військ, схопили красивого юнака, зброєносця Лошонці. Зброєносець закричав. Лошонці оскаженів. Розгнівалась і решта угорців, повихоплювали шаблі й накинулися на нас: Щастя наше, що там стояли джебеджі в обладунках, а то б угорці пробилися...

Добо знизав плечима.

— Джебеджі? Ти, певно, гадаєш, що коли хтось прикрився шматком заліза, то він уже непереможний. Справа не в обладунках, а в тому, що угорців було мало.

До зали залетіло друге ядро; воно пронеслось поміж старовинними знаменами, які прикрашали стіни, і пробило підлогу.

Офіцери встали. Гегедюш вийшов. Решта, побачивши, що Добо не встає з місця, залишилися.

— А де ж напнув свій намет Ахмед-паша? — спитав Добо.

— У заказнику біля Мелегвіза.

— Так я й гадав,— зауважив Добо, кинувши погляд на своїх офіцерів, і знову звернувся до курда: — Скажи, в чому головна