Зірки Егера - Геза Гардоні

— В яничарах, у гармашах і в тому, що нас тьма-тьмуща. Ласкавий Алі-паша — удатний полководець. В одній руці він тримає велику винагороду, в другій — канчук із шипами. Хто з його наказу не йде вперед, того ясаули періщать ззаду канчуками.

— А в чому слабість вашого війська?

Курд замислено повів плечима.

Очі Добо увіткнулися в нього, наче два кинджали.

— Що ж, пане,— заговорив нарешті курд,— якби я розкрив усю свою душу біля ніг твоїх, наче розпечатаного листа» і то зміг би сказати одне: військо наше славилося силою й тоді, коли воно було розділене на дві частини. Бо ж примусило здатися близько тридцяти твердинь, і ніхто його не подолав. Що ж тут казати про слабість війська!

Добо подав знак солдатам, які стояли за спиною полоненого.

— Зв'яжіть його і вкиньте до темниці,— сказав він і піднявся з місця.

Трете гарматне ядро впало якраз на те місце, де тільки-но сидів Добо, рознесло на тріски різьблене крісло чудової роботи і закрутилося трохи далі біля колони.

Добо навіть не озирнувся. Взяв у Криштофа свій буденний сталевий шолом і надів на голову. Потім він піднявся на вишку Казематної вежі і став придивлятися, яка з гармат б'є по палацу. Навів на неї три свої гармати й з усіх трьох вистрілив одночасно.

Плетені тури перекинулися. Розгублені топчу заметушилися. Гармата замовкла. Добо не марнував пороху!

— Добрий постріл!— зраділо вигукнув Гергей.

Коли вони спускалися з вежі, Гергей зупинив Добо і, посміхаючись, сказав:

— Курда, славний пане капітан, ви змусили присягтись, а от з тлумача взяти присягу забули.

— А ти що — спотворив його слова?

— Авжеж. Коли ви, пане капітан, спитали, в чому головна сила турецького війська, я про дещо змовчав. Бо ж курд відповів, що Алі своїми чотирма гарматами може зруйнувати більше, ніж Ахмед двадцятьма. Отож ясно, що Алі стрілятиме доти, доки не впадуть усі фортечні мури.

Добо знизав плечима.

— Просимо, хай буде такий люб'язний.

— Тільки про це я і змовчав,— закінчив Борнемісса.— Якщо ви вважаєте потрібним, пане капітан, можете сказати це й іншим офіцерам.

Добо подав йому руку.

— Добре ти вчинив. Не варто надміру непокоїти людей у фортеці. А тепер скажу тобі те, чого й курд не знав: у чому слабість турецького війська.— Схрестивши руки, Добо притулився до муру.— Можливо, завтра заговорять одночасно всі тринадцять зарбзенів. Та ще й почнуть смалити з сотні чи й з двох сотень гармат. Виламуватимуть ворота, валитимуть вишки. Але на все це потрібен час — очевидно, кілька тижнів. А тим часом це величезне військо треба годувати. Як ти гадаєш, могли турки привезти з собою стільки харчових припасів, скільки потребує отаке військо? Як ти гадаєш, чи вдасться їм постійно добувати провіант? А хіба змерзлі, голодні солдати, які виросли в теплих краях, полізуть на ці мури, коли у жовтні випаде іній?

Поряд гепнулося ядро, виривши в землі глибоченьку яму.

Добо подивився вгору на гармашів і вів далі:

— Люди відважні, поки бачать, що й ми відважні. Найголовніше — не здавати фортеці, поки у турків є припаси, поки не вдарять морози, а там і королівське військо підійде.

— А якщо вони все-таки роздобудуть харчові припаси, в жовтні іній не випаде та й королівські війська не підійдуть?

Коли б Гергей вимовив ці ж слова так багатозначно, що за ними вчувалося б і четверте запитання, Добо, напевно, тут же наказав би закувати його в кайдани. Але сказав усе це Гергей, дивлячись йому в очі й усміхаючись. Та й питав він, можна гадати, не для того, аби Добо відповів, а просто й довірливо з ним розмовляючи, хотів дізнатися, чи має Добо підстави ще на когось розраховувати.

Добо знизав плечима.

— А хіба єгерський архієпископ не просив переказати, що він за нас молитиметься?

Того ж дня надвечір жінка, закутана в чорну чадру, квапливо перетнула ринкову площу. З нею йшов лише хлопчик-сарацин років п'ятнадцяти і величезний табірний пес.

Коли підійшли до річки, пес тут же кинувся у воду, а жінка, заламуючи руки, ходила берегом туди й сюди і раз у раз позирала на фортечні ворота. Щовечора міст через рів піднімали і, зачинивши їх зсередини, загратовували залізними брусами завтовшки з руку. Жінка, певно, чекала, щоб підняли міст. Тоді вона перейшла річку вбрід, навіть не піднімаючи сукні.

— Сину моя! — пронизливо закричала вона у ворота.— Моя сина! — крикнула вона знову по-угорськи.

Добо доповіли, що біля воріт стоїть мати маленького турецького хлопчика.

— Якщо хоче ввійти, впустіть,— сказав Добо.

У полотнищі підйомного мосту, який був одночасно і ворітьми, відчинялися