Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Так тривало не один місяць — аж доки з Москви не надійшло царське повеління: поляки можуть залишити при собі зброю. Проте пристави навіть з царським указом не погодилися. Мовляв, «пани» повернуть зброю проти мирних городян. Особливо на випадок тайного підходу до Ярославля загонів «воровских людей», сиріч людей царя Дмитрія.
Не домігшись свого — царське повеління все ж таки взяло гору, на те воно й царське повеління, — пристави забагли розселити «литву» по різних частинах міста, аби вони не жили купно та не спілкувалися між собою щодня і щогодини.
«Литва» переселятися відмовилася.
Тоді їй пригрозили голодом (мовляв, у місті і так обмаль харчів), і чимало поляків змушені були переїхати у нові двори. На той час частина засланців і справді почала виношувати задум втечі — навіть заходилися підбивати на се діло охотників, але пан воєвода Юрій Мнішек, випадково дізнавшись про цю авантюру, заборонив своїм співвітчизникам і думати про втечу. Та й куди тікати? До Польщі з Ярославля так далеко, що втікачів, якщо такі виявляться, кілька разів наздоженуть і похапають, перш ніж вони встигнуть дістатися до Дніпра. А під гарячу руку ще й повбивають їх і потім заявлять королю: то сталося в запеклій сутичці, коли люди царя, мовляв, оборонялися від поляків...
— Наше утримання тут терпиме, — казав воєвода. — А тому й терпіть, аби не натворити втечею ще гірше. Бо потім нас просто — тих, хто вціліє, — просто кинуть до земляних ям, яко ворів-ізмєнніков — по-їхньому.
В історії збереглося свідчення, що Юрій Мнішек загалом почувався у засланні ще й добре і скарг від нього особливих не було. Більше того, аби завоювати симпатії руських, відростив — прямо-таки викохав! — широку бороду, що її руські називають «окладистою». Аби показати, що він, хоч і польський пан, але в принципі, такий же, як і вони — майже руський. Ба навіть вбирався у Ярославлі в руську одіж, і хоч його співвітчизники на таку придибанку свого воєводи дивилися скептично й іронічно гмикали, але ярославці й справді — по тій бороді та вбранні — сприймали його ледь чи не за свого...
Марина Юріївна перший рік свого перебування у Ярославлі вела замкнуте життя і поза будинком майже не з’являлася. Кілька разів до двору пана воєводи (а його двір був спільним з двором його дочки) приходили цікаві ярославці, аби «подивитися на саму царицю», просили її вийти — «хоч показатися», — але озброєні слуги пана воєводи просили їх розійтися, аби не трапилося якої-небудь «приключки»...
Потроху життя налаштовувалося, польська колонія поводилася тихо, намагаючись поменше контактувати з ярославцями. Але між собою спілкувалися постійно і постійно говорили про одне й те ж: про війну царя Дмитрія з царем Шуйським, що з кожним місяцем — як доходили чутки — все дужче й дужче розгоралася. Але повсталі чомусь не спішили йти на Москву, і від того надія-сподіванка у Марини на волю починала танути, вона ставала мовчазнішою і майже ні з ким не спілкувалася. Часто сиділа у своїй ізбі на полатях руських, невбрана, нечесана і годинами дивилася в якусь точку поперед себе — фрейліни тоді намагалися її обминати. Принаймні, не тривожити і не мозолити цариці очей своєю присутністю. Навіть їжу приносили їй до тих полатей, на яких вона сиділа, але цариця до неї майже не торкалася. То раптом схоплювалася, збуджено бігала в будинку, вигукуючи: «Він їде!.. Їде, їде! їде!..», і всі знали, кого вона має на мислі, й сахалися од неї, тому що боялися: а раптом повстанці царя й справді підійдуть до Ярославля?!. Для поляків це може стати великою бідою, адже в такому разі ярославський воєвода, аби засланці не з’єдналися з бунтівниками, велить стрільцям їх просто винищити!
Тож поляки навіть пораділи, коли дізналися, що повстанці застряли десь на південних теренах Московського царства.
Марина від тих вістей занепала духом, схудла, змарніла, замкнулася в собі — виглядати свого Дмитрика вже й перестала. Іноді їй здавалося, що все то — омана. Може, й золота, але все одно омана. Справжній Дмитрій давно на тому світі, тіло його спалене, прах було заряджено в жерло гармати і вистрілено ним у бік далекої Польщі, туди, звідки колись він і прибув на Москву... Від таких видінь настрій у Марини був — хоч вовком вий! (У навколишніх лісах того звіра було повно, й сіроманці іноді підходили до міста і справді ночами та ще при місяці вили, хоч вуха затуляй.) Іноді ж Марині здавалося, що то не вовки виють, а її доля неприкаяна блукає нетрями побіля Ярославля і, не знаходячи собі місця, виє...
До Різдва Христового, як очікувалося, повстанці так і не вийшли на пряму до Москви і десь ніби затихли. Марина й геть була вбита, а її співвітчизники од тих чуток заспокоїлися, адже небезпека, що було нависла над ними — раптом повстанці впритул підійдуть до Ярославля, — ніби згасла, і життя знову поверталося у звичну колію. Марина вже не вірила у швидкий приїзд Дмитрія, як і в те, що він живий, і від того життя втратило для неї будь-який сенс. А поляки й геть збадьорилися, особливо коли надійшов обнадійливий указ царя Шуйського, надісланий воєводі Мнішеку (як старшому в колонії засланців), що «тебя царь жалует, оружия твоего брать не велит, он его заберет у всех поляков, если только кто-то из них что натворит и с тебя взыщет. Другое: отсюда тебя далее отсылать не велит, только на другой двор со своими переберешься. Третье: если хочешь послать к жене своей, жалует тебя своей царской милостью и приказал тебе писать к нему об этом и о других твоих нуждах».
І хоч тривога за будучину не вщухала, жити стало краще. Навіть стрільці з охорони раптом подобрішали до засланців і діставали їм кращі харчі — правда, за окрему плату, але невелику.
З Москви знову надійшли втішні вісті. Виявилося, нова влада обмінюється послами з Річчю Посполитою, король
