Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

було однією з умов того, що їх відпускали з Росії. В угоді про це прямо писалося: «Затем тебе не називати и дочери своей Марины за него не давати, и иным всяким таким же вором ныне и впред ничем не верить». За тією угодою, що її підписав і воєвода Мнішек, його дочка втрачала всі права на Русі і навіть саме право називатися «московською царицею»:

«И дочери своей Марины государским именем государынею Московскою не называти».

Записано було ясно і без-будь яких підтекстів чи криво­тлумачень.

І воєвода Мнішек мусив погодитись на такі умови — в обмін на право залишити Московське царство — нарешті залишити...

Одночасно посли Речі Посполитої і посланці приклали свої печатки в тому, що вони отримали все майно («маетность»), що розшукувалося, а також коней, які належали воєводі Мнішеку і його дочці Марині. А про решту майна, відібраного раніше у пана воєводи та його дочки, домовилися через рік «выслати на рубеж судей меж Орши и Смоленска» і там вже остаточно домовитися і все вияснити. З тим, щоб частину майна повернути Мнішекам.

А ще посли підтвердили своїми підписами і печатками, що вони розішлють листи «королівським іменем» до всіх прихильників нового самозванця, які приїхали з Речі По­сполитої, «ажебы они оттих всих людей московских и от того человека, котрого они называют господарским сыном, зараз отстали и шли вон з господарства Московского».

За умовами перемир’я, підписаного між Московською державою і Річчю Посполитою, воєвода Юрій Мнішек і його дочка Марина та їхні співвітчизники одразу ж після того, як перемир’я набирало чинності, мали негайно виїхати до себе на батьківщину і за жодних умов не приставати до нового (чи старого) самозванця, а Марина в свою чергу віднині і ніде до кінця свого життя не буде титулуватися як російська цариця.

Повагавшись, Марина Юріївна дала таку згоду (правда, чи не всю ніч після того проплакала). Дав згоду і Юрій Мнішек — не підтримувати нового самозванця і за будь-яких умов не приставати до нього і не підтримувати Смуту в Російській державі. (Потім, правда, пан воєвода буде виправдовуватися, що він і дочка його дали таку обітницю — мусили дати! — з примусу і тиску, бо інакше б їх не випустили з Москви. А вже потім їх, мовляв, так закрутили події — після того, як вони виїхали з Москви, — що пан воєвода і його дочка, опинившись в круговерті, незчулись, як і порушили ту угоду.)

2 серпня 1608 року воєвода Юрій Мнішек з дочкою Мариною і частиною свого почту залишили Москву. Їх су­проводжував — за умовами угоди — руський загін на чолі з князем Володимиром Довгоруким — який почесний ескорт. А заодно і як охорона поляків у дорозі від можливих ексцесів. Та й чимало тоді дорогами Московії никало різних «шаек худых людишек» — недовго й до біди.

Здавалося, що поляки залишали Москву назавжди. Принаймні пан воєвода і його дочка. Здавалося, що їх до тієї Москви більше й калачем не заманиш. Попереду була дорога до Дніпра, в район Орші-Смоленська, а вже на тім березі прямцем до Самбора, де все пережите на дрімучій Русі мало забутися, як поганий сон, а життя тоді повернеться у своє звичне русло.

Але не так сталося, як гадалося.

Ще перед від’їздом з Ярославля до Москви Марина в супроводі слуг та жовнірів обійшла тих своїх фрейлін, котрі повиходили в Ярославлі заміж за тамтешніх парубків і назавжди залишалися в тім Ярославлі зі своїми руськими чоловіками.

Прощання вийшло зворушливим. Марина всіх дівоньок своїх обіймала, з кожною своєю колишньою фрейліною розцілувалася і, витираючи сльозу, питала панночок:

— Невже ж таки й справді вам, дівоньки мої милі, панночки мої хороші, не хочеться додомоньку? Остання можливість повернутися до Польщі — ви ж полячки, схаменіться! Чи не хочете нею скористатися?

І кожна з колишніх її фрейлін відповідала своїй ясновельможній панні Марині (теж витираючи сльози):

— Додому ми вже ніколи не повернемося, адже наш дім віднині тут.

— Але ж там ваша батьківщина.

— Наша нова батьківщина, люба наша панночко ясновельможная, віднині тепер тут — у Росії. А ясновельможній нашій панночці ми бажаємо щасливої дороги на батьківщину.

Ось тоді Марина й зізналася, дивлячись кудись мимо себе у простір, мимо своїх колишніх фрейлін:

— Я, до вашого відому, цариця російська. — Фрейліни посхилялися перед нею у шанобливому поклоні. — Подобається це комусь чи не подобається. І тікати з Росії якоюсь... воровкою, як руські кажуть, я не збираюся. А тому теж залишуся... В Росії!

Польські панночки, а тепер новітні росіянки дружно зааплодували.

— Так, так, залишаюся в Росії. Але де саме і як це станеться — ще не знаю. Але знаю, що залишуся у своєму цар­стві — чого б це мені не коштувало. — Довго мовчала і врешті твердо, хоч і сумно, закінчила: — Хоча б і життя!

Повторила замислено:

— Хоча б і життя! Я не якесь дурне дівчисько, яке побуло дев’ять днів царицею і — драла. Задерши спідницю. Я — цариця вінчана, і цим все сказано, тож маю гідність і не проміняю її ні на яку свободу, що мені навзамін відмови від царського титулу пропонують людішки Шуйського, царя, якого ніхто не вінчав на царство російське, як мого Дмитрія і мене, а якого просто викрикнули якісь п’янички, підмовлені самим Шуйським. Він ще пошкодує, що погодився стати царем, затіявши криваву веремію тоді у Москві. Все повертається на круги своя, повернеться і Шуйському. З чого він почав — зі змови, — із того — змови — й закінчить!

Це про нього, царя Василія Шуйського, історики писатимуть:

«Сучасники і потомки не шанували Шуйського, несть числа звинуваченням, що «возводились» на нього за життя і по смерті». А між тим, пишуть далі історики, не можна не визнати, що в його житті було немало моментів, коли він виявляв істинну мудрість, мужність і навіть велич душі. Нещаслива доля його достойна не стільки