Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

class="book">Спершу вона не повірила цим чуткам (хоча глибоко в душі й хотілося повірити в се чудо), але коли вісті ледь чи не всю Москву заполонили, як і те, що в Сіверській землі вже почалося повстання проти Шуйського і що очолює його цар Дмитрій, який насправді уцілів, повірила...

Повагавшись, таки повірила, що Дмитрій і справді під час бунту вцілів, а замість нього було вбито когось іншого. Та й не бачила вона мужа-царя убитим. А той розтерзаний натовпом труп, що був виставлений на Красній площі як ніби труп царя Дмитрія, був понівечений до невпізнанності. Більше того, той труп — буцімто як труп царя Дмитрія — так ніхто й не визнав за труп царя Дмитрія. Та й до всього ж на лиці трупа була маска скомороха — де вже там було впізнати царський то труп чи не царський.

Напевне ж, у того Дмитрія — справжній він чи несправжній, — сила була превелика, якщо він затіяв похід на Москву і якщо в Москві так злякалися, що спішно відправили її подалі від столиці у якусь глушину, в край дрімучих лісів, якими тоді славилася Русь.

Але дарма стараються бояри-зрадники на чолі зі своїм царем! Узявши Москву, Дмитрій візьме і Ярославль і поверне її до Кремля. І в них знову будуть веселі застілля і ночі, повні шаленої любові... (Про те, що, ставши царицею, їй треба було якось і царством керувати, вона тоді ще не думала — надто молодою була.)

...Скриплять колеса, скачуть вершники, вигуки, галас, метушня...

Все далі й далі їде караван від Москви (а заодно й від Польщі), їде кудись у незбагненну їй глибинну Русь, яка десь там на півночі, за дрімучими лісами, за болотами і далями неміряними...

Скачуть стрільці — попереду, обіч валки, позаду...

До встрічних кричать:

— Прочь, прочь с дороги! По царевому указу венчаную царицу везем!!!

Селяни з сіл, мимо яких проїздить валка, виходять до них гуртами — з іконами і хрестами. За руським звичаєм низько кланяються — у пояс, до матінки землі. Кланяються валці, у якій їде вона, цариця Русі Марина Юріївна.

— Зглянься над нами, дітьми твоїми, матушко наша!

Скриплять колеса, скачуть вершники — галас, крики...

Марина якось згадала няньку вірну свою, бабцю Софію. Коли починалася гарна днина, тепла, ясна і сонячна та лагідна, бабця, бувало, казала:

— Хто вмер, той тепер кається, бачачи, яка Божа благодать у цьому світі.

У ті дні погода була явно не для каяття — холодно, сиро, хмарно.

День у день мрячило, і чим далі на північ, тим похмурішими ставали затягнуті мрякою видноколи. Але в душі Марини — попри ту мряку і заслання невідь-куди — буяло красне літо.

Від того, що вона вірила: цар Дмитрій живий.

Він іде походом на Москву.

Він візьме Москву.

А повернувшись до Кремля, відрядить своє військо до Ярославля — звільняти її з полону.

І від того, навіть за мрячливої й занудливої погоди, на душі в неї буяло літепло. Вірила у свою будучину, неодмінно щасливу. Та й скільки їй там виповнилося — усього вісімнадцять.

Всього нічого.

Життя ще тільки-но починається, і попереду його буде багато-багато.

І буде воно неодмінно щасливим — бо як же інакше. І будуть вони з Дмитрієм правити Руссю ще довго-довго, і ніхто вже — ніякі бояри, ніякі Шуйські — не посміють стати їм на заваді...

І від повноти щастя, що її тоді охопило, від віри, що цар Дмитрій неодмінно візьме Москву і визволить її з неволі, Марина Юріївна, вінчана цариця Русі, похитуючись у кареті, все наспівувала й наспівувала про себе давню карпатську пісню, що її колись навчила бабуся Софія (най здорова вона буде!):

Ой чорна я си, чорна, Чорнява, як циганка. Чом си полюбила, Чом си полюбила Чорнявого Іванка? Іванко, та й Іванко, Сорочка-вишиванка, Високий та стрункий, Високий та стрункий, Ще й на бороді ямка...

Таким їй — коли їхала у ярославське вигнання, здавався Дмитрій, Дмитрик її, який ось-ось, взявши Москву, звільнить її з неволі. І що це саме про нього, а не про якогось Івана, була пісня, що вона її співала, адже вони з Дмитриком і справді, як співається у пісні:

У полі два дубочки, Обидва зелененькі. Ми ж так і паровані, Ми ж так і паровані — Обоє чорнявенькі.

Вірила в те щиро (може, навіть аж наївно), вірила, що саме так і є — було і буде, як вона співає, — власне, душа її співає, — вірила, не підозрюючи, що все то були всього лише дівочі мрії...

Хоч вона вже дев’ять днів — аж цілих, цілих дев’ять днів! — і побула в заміжжі, але все ще відчувала себе дівчиною — ба навіть дівчам! — тож і мрії її були дівочі, щирі та наївні, ті мрії, що витають десь аж під хмарами і які рідко коли спускаються на землю, а відтак і збуваються.

Не збудуться вони і в Марини. Але коли їй, бувало, ви­словлювали кондоленцію — співчуття — з приводу її такого короткочасного заміжжя, — вона сердилась, аж дратувалася (ну як вони не можуть збагнути таких очевидних та простих речей?!) і вигукувала:

— Ви нічого не знаєте! Яка кондоленція? Дмитрій, муж мій і ваш цар, ось-ось