Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Все ще поляки з тривогою очікували якихось негараздів, що у зв’язку із загибеллю царя Дмитрія можуть їх чекати, аж тут...
Пронеслися чутки, що цар Дмитрій... живий.
Правда, спершу тим чуткам в будинку Юрія Мнішека... не повірили. Надто вони видались неймовірними. Прямо чи не з розряду легенд та казок.
Але не повіривши, Мнішеки та їхня рідня й близькі охоче прислухалися до тих чуток, уточнювали, що та як...
Виходило — за тими пересудами, — ніби Дмитрій і справді врятувався і тепер десь перебуває на прикордонні Московського царства.
Мнішеки — і Марина в тім числі, — почали сумніватися. Ні-ні та й думали: а раптом і справді цар Дмитрій врятувався? Виходить, вони передчасно занепали духом? Не все ще втрачено. Трапляються ж чудеса у світі білому! Марину в ті дні тіпало, як у пропасниці. Вона то вірила почутому, то сумнівалася в достовірності тих чуток, то знову вірила... Забувшись, повторювала ім’я чоловіка, як пісню співала: Дмитрик, Дмитрик, Дмитрик...
Почала більше вірити, як не вірити. Віру підживлювало те, що ні вона, ні батько, ні будь-хто інший з поляків так і не бачив тіла убитого царя Дмитрія Івановича. Тільки чули, що воно буцімто виставлене за кремлівським муром на Ринковій площі. А слухаючи ті чутки, повірили тоді, що Дмитрія й справді убито.
«Повірили, повірили, — бурмотіла сама до себе Марина, — а Дмитрик, виявляється, й живий...»
Згодом Жак Маржерет зішлеться на одного француза, який служив кухарем у воєводи і який буцімто заявив, що Марина таки повірила у спасіння мужа свого...
«Імператриця — жона... Дмитрія, дізнавшись про чутки, що ходили, повністю увірувала в те, що він живий, стверджуючи, що не може уявити собі його інакше, і з того часу здавалась значно веселішою, як до того...»
Марина не просто стала веселішою, як повірила в чудесне спасіння мужа свого, вона пританцьовувала і співала: Дмитрик живий, Дмитрик живий!.. І всі навколо неї повірили, що Дмитрій Іванович (а його жоні-цариці це вочевидь відомо з якихось потаємних джерел, тільки вона до певного часу ще не розкриває їх) і справді живий...
І Марина весело (правда, в неї все-таки чомусь виходило сумно-журно) виводила пісню, чуту нею ще в Самборі від няньки своєї, від бабці Софії (най жива вона буде!):
«Ой маю я чорні брови, Маю карі очі! Чом ти мене, козаченьку, Любити не хочеш?» «Як ти хочеш, дівчинонько, Щоб тебе любити, Зроби місток через ярок, Щоб добре ходити!»І хоча пан воєвода, бувало, й не терпів — ще як вони жили у Самборі, — що донька його, шляхтянка й графиня, співає хлопські, як він був переконаний, пісні, сердився і забороняв дочці співати такі пісні, але того разу в Москві терпляче слухав і навіть сам поривався дочці підспівати, але обмежувався простим підмугикуванням, адже не знав слів тієї пісні, як і самої хлопської мови, що нею тамтешній люд говорив у Самборі...
А Марина, вірячи, що саме так воно є і так буде, виводила своїм дзвінким дівочим голоском:
«Прийди, прийди, мій миленький, Звечора до мене; Зготувала стара ненька Вечерю для тебе! Ми сядемо вечеряти В сінях на порозі, Та будемо дивитися Які в кого брови!»І в той час, як з’явилися чутки про те, що цар Дмитрій насправді живий, «москва» раптом почала вимагати... крові поляків. Вимагала, вважаючи їх головними винуватцями Смути в Московському царстві, під час якої було багато вбито «їхніх людей».
«Москва» (в смислі москвичі) вимагала вчинити розправу над «литвою»: над Мариною знову нависла загроза.
Бояри, аби уникнути зайвого кровопролиття, спішно перевели Мнішеків — чи не таємно — у нове помешкання. Дo будинку посла Афанасія Власьєва, який на той час уже був відправлений у заслання. Той притулок Мнішеків одразу ж було взято під охорону, і до Марини нікого не пускали. Лише родака старосту Станіслава Мнішека. Аби він переконався, що Мнішеки живі й здорові, хоч загроза над ними нависає, тож аби нічого лихого не сталося з ними, їх і переведено до іншого будинку та взято під варту...
12 липня Боярська дума ледве стримала натовп «миру», який вимагав помсти за вбитих під час травневих подій московитів. Окремі горлодери, які багли крові, вигукували на адресу поляків:
— Хай вам так же дістанеться, як і братам нашим!
Це вже було й зовсім кепсько.
Тривога наростала.
А тут ще й пронеслися нові чутки, ще вражаючіші: буцімто цар Дмитрій, який справді врятувався — в цьому вже в Москві ніхто не сумнівався, — почав збирати рать для нового походу на Москву.
Повстання проти Кремля під проводом Дмитрія — чи того, хто себе за нього видавав, — почалося в Сіверській землі і стало, по суті, початком громадянської війни в Росії.
І тоді бояри прийняли рішення негайно порозсилати поляків і литовців, які залишалися в Москві, «по разным крепостям».
Тим більше, ситуація в державі, різко погіршившись, змінилася не на користь царя та його бояр. Починаючи з серпня 1606 року повстання проти царя Василія Шуйського спалахнуло з новою силою і почало ширитися серед сіверських, польських, рязанських та
